Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

   Андрій несміливо взяв її за руку - вона сіпнулась, різко, як від вогню.

- Данко… Ти мене чуєш? Хоч слово скажи…

- Не чула б і не бачила… - голос її був хрипкий, наче з глибини темного колодязя - Навіщо ти це зробив?

- А що я мав?! Дивитися, як ти зникаєш у воді? Якби я тебе втратив… я б і сам не вижив…

- А я не хочу жити з тобою! Не можу! - її голос зірвався на крик. - Для чого це тобі, Андрію? Ти не будеш щасливим зі мною! Я тебе не кохаю, не покохаю! Ніколи!

   Його лице сполотніло. Кожне її слово було, мов удар батога. Але мовчав.

- Я не бачу з тобою свого життя. Я не хочу бути обовʼязком. Чиєюсь повинністю. Не хочу зневажати тебе, але й себе силою змусити не можу…

- А я без тебе не можу, - нарешті прошепотів Андрій. - Я ж… я кохаю тебе. Не вчора, не сьогодні - давно. Я жити не хочу без тебе, Данко.

- То ти кохаєш! А я не маю права, так? - її очі палали болем. - Мені що - мовчки йти за тебе,  як тінь? Як покірна раба? Жити з людиною, яку не люблю?

- Я вірю, що ти зможеш… колись… полюбити мене…

- Ніколи! І дітей тобі я не народжу! І в ліжко з тобою не ляжу! Бо краще втопитися вдруге, ніж жити з тобою! В неволі!

   Його руки знову тремтіли. Він відвів погляд. У горлі стояв клубок, що душив. І мовчав. Бо знав силою любов не народжується.

   Богдана повільно підвелась. Земля хиталась під ногами. Голова оберталась, але вона не подала йому руки. Навіть не глянула. Лише кинула повз нього погляд, мов крізь - і рушила.

   Андрій ішов позаду, мов тінь. На відстані. Не наважувався наблизитись. Лише мовчки йшов слідом, аби пересвідчитись, що вона дійде додому, що жива, що ще є.

   Коли за плечима лишився степ і почали вимальовуватись знайомі обриси батьківської хати Богдани, Андрій зупинився. Далі не пішов. Не мав права. Стояв серед нічної тиші, мов тінь - стомлений, зболілий, але впертий у своєму чеканні. Йому було достатньо переконатись, що вона дійшла додому. Жива.

   Богдана йшла не обертаючись. Та кожною клітиною відчувала: він позаду. Мов страх. Мов докір. Мов хрест, що його мусиш тягнути все життя - хоч не хочеш, хоч сил немає, а скинути не можеш. Як камінь, привʼязаний до спини, - тягти, доки не впадеш.

   Зайшла на подвірʼя. Дійшла до лави під хатою. Сіла. Видихнула - важко, надтріснуто, як старенька бабуся, що прожила не одне життя й доживає останні дні у чеканні полегшення.

   Очі дивились у небо - зоряне, глибоке, мов озеро в ясну ніч. І десь там, за тими зорями, бабця з дідом. Споглядають, стежать. Мама колись казала: «Бабуся наша тепер на небі, серед зір. Вона за тобою дивиться, Данко. Не плач. Вона жива - тільки по той бік неба».

   Маленька тоді ще була. Сльози тижнями не висихали. Відмовлялася від їжі, шукала бабусю в кожній хмаринці. А тепер - доросла. Але така сама розгублена.

   «Бабусі певно не сподобалось би те, що я сьогодні утнула…» - подумала з болем.

   Гріх великий ледь не вчинила. Не просто гріх - прокляття. У другому класі церковної школи священник на прикладі страшної історії вчив їх, дівчаток, що самогубство - найтяжчий гріх. В селі тоді дівчина повісилася. Молоденька, шістнадцятирічна. Полюбила хлопця, а він - зрадив. Кинув, коли дізнався, що носить дитину. Батьки від сорому збожеволіли: били її, вигнали з дому. І вона не витримала.

   «І себе згубила, і невинну душу з собою - казала тоді бабуся - горітиме в пеклі, і вона, і дитятко її не народжене…»

   Данка тоді слухала - піт виступав на лобі. Пекло… Яке страшне слово для дитини. Полумʼя, крики, вічна мука. Страх залишився на все життя.

   Але чи не пекло - це, в що вона поринулась зараз? Хіба жити з нелюбом - не мука? Хіба день у день терпіти чужу присутність, ділити ліжко з тим, кого не любиш, не є вічним вогнем?

   Відтоді кожен день, як з каменем на шиї. Богдана питала себе: чому? За що? Чому саме вона? Чому не можна все скасувати, стерти, втекти?

   Та не втечеш. І от, весілля вже не десь там у далекому «потім» - за кілька днів. Трохи більше тижня. І вона стане чиєюсь дружиною. Назавжди. У неволю. Без права на апеляцію.

   Мати бігала - то сукню приміряти, то дружок вибрати, то хустку на голову… А Богдані було все одно. Вона не чула. Не бачила. Її душа - як спалене поле після грози. Чорна. Обвуглена. Без надії.

   Сукню вдягла, як сорочку для страти. Тільки аби мати відчепилася. Дзеркало мовчало. Образ у ньому був чужим - не нареченої, а жертви. В очах - ні блиску, ні життя.

   З Андрієм бачились лише раз після того страшного вечора біля ставу. Зустрілись біля сільської ради. Мов двоє незнайомих. Без привітань, без поглядів. Подали документи. Вона - автоматично, мов тінь. І пішла геть - швидко, мов утікала сама від себе.

   «Отак тобі й треба, - думала про себе. - Звикай тепер усе життя мовчати. Не хотів по-доброму, будеш мучитись, як і я. От тепер терпи!»

   Але боліло не менше.

   У дружки закликала Ярину, двоюрідну сестру Оленки, бо нікого більш із подружок і немала лише Оленка та деколи Ярина з ними разом була. Вінок плели без галасу і купи народу. Прийшла Оленка з Яринкою допомогти та декілька сусідок. Не помітити сумного настрою нареченої було важко, та списали все на переживання. Данку ж не тішило нічого. Ні пісні, ні посаг мамою складений, а та ж так старалась і хусток нових наклала, і сукні, рушники, що сама так старанно вишивала єдиній донечці. Нічого не тішило наречену. Хотіла втекти, далеко світ за очі, щоб ніхто й не знайшов її. У хаті було душно від кількості людей. Вийшла на вулицю хапнути свіжого повітря, всілася на лаву під хатою. Дивилась кудись вдалечінь, думала про своє, а серце тихо плакало.

- Данко, ти не хвилюйся так. Все добре буде. Я он теж як переживала. А все пройшло добре. Та й з батьками Остапа ніби уживаюсь. - хотіла підтримати подругу Оленка.

- Ех, Оленко, якби ж то так легко було як говориться. - дівчина змахнула сльозу з щоки.