Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

- Ну я розумію тебе, важко отак з рідної хати. Слухай, але я й не очікувала навіть, та що казати я, ніхто не очікував що ви з Андрієм одружитесь. От як на Великдень зцепились, то все думала: на вік вороги. А ви он як свою злість на милість змінили.

Богдана сміялась крізь сльози. Не знала що й відповісти.

- На вік ворони. Ой, Оленко якби ж ти знала. - дівчина ближче при сунулась до подруги і поклала голову на плече, а сльози не спинились.

- То розкажи що серце мучить. Я ж бачу що ти геть не своя останнім часом.

- Та я й не знаю як сказати. Скажеш що дурна я.

- А ти спробуй. Чого б мені засуджувати тебе? Ти виговорись, тобі може й легше стане.

- Розумієш, не хочу я заміж за Андрія. Не люблю я його. - дівчина ще сильніше заплакала, обійняла подругу.

- То чого йдеш заміж? Щось я не розумію.

- Бо він заслав старостів і мене навіть не питались згоди. Батьки кажуть , що вигідна партія.

- Ах… - Оленка затулила рот рукою від признання подруги.

- Отака я нещаслива наречена. - знову сльози хлинули з очей.

- Але ж Богданко, ти не засмучуйся. Знаєш як воно кажуть стерпиться, злюбиться. Андрій ніби хлопець непоганий і гарний. І сімʼя у нього заможна.

- То й що з тієї краси? Чи з тих грошей? Як душа не лежить до нього. Нема кохання, а без кохання і життя темне і сумне.

- Ну подружко, ти теж таке скажеш! Що то кохання? Воно тебе не нагодує, а з Андрієм будеш як за камінною стіною. Он він на заступники готується в сільраду. Люба на твоєму місці була б щаслива!  Та все добре буде, от побачиш.

- Люба… - повторила Данка та гірко усміхнулась. Зрозуміла, що дарма відкрила душу подружці, дарма розказала, бо підтримки і розуміння вона не знайде й тут. Та й на серці легше не стало.

   Весілля для дівчини, скільки ж в цьому здавалось би звичайному і буденному слові сенсу, трепету душі, радості та сподівань на щось приємне. Кожна дівчинка ще змалку мріє про цей щасливий день, думає як воно все буде, малює образ нареченого, ось уже у неї картинка як вони щасливі і безтурботні, а головне закохані стають чоловіком та дружиною і живуть щасливо до старості. Данка була не виключенням. Вона з дитинства ще на мріяла собі і гарне весілля з усіма традиціями, і чоловіка-красеня, а головне коханого. Але доля не подарувала їй такого намріяного і чеканного кохання. Тому на своєму власному весіллі очі дівчини не сяяли щастям, на обличчі не було щасливої усмішки.

   Зранку прийшов Андрій з дружбами, зібрались до сільської ради. Який же він був захоплений і щасливий. Як побачив Богданку у весільному вбранні, то аж дух перехопило, руки затремтіли. Така гарна, ніжна з вінком на голові. Тепер вже його. Навіки. Отримали благословення від батьків та рушили.

   В сільській раді не довга промова Варвари, що молоді вже чули на весіллі у Олени з Остапом буквально два місяці тому, поставили свої підписи, працівниця сільської ради дозволила нареченому цілувати вже тепер законну дружину. Тут Данці хотілось тікати чим далі, забитися в кут та щоб її ніхто не чіпав, Андрій же з нетерпінням чекав цього моменту. Нахилився до дівчини, а та відвернула голову підставляючи щоку. «Ну й на тому дякую» - подумав про себе. Дивну поведінку списали на Данчину соромʼязлливість. Далі на них чекало святкування з наїдками, випивкою та жвавою музикою у дворі нареченого. Гостей було чимало. На таке дійство зійшлось чи не все село. Вітали молодих, підіймали тост за тостом та все через раз гукали «Гірко!». І вже нікуди дівчині не дітись від цього ненависного слова, і повинна вона цілувати Андрія, бо мати як вийшли з сільської ради шепнула на вухо: «Дивись мені без вибриків! Не позорь нас на все село!». Дівчина старалась більше часу проводити в танцях, з гостями аби лиш не цілувати чоловіка.

   Близько опівночі зазбирали мами молодих до хати. Народ то собі гуляти буде і до ранку, а молоді натомлені хай йдуть відпочивати. Провели піснею молодих та й далі гуляти, набуватись.

   Богдана зайшла до хати з Андрієм під руку, як тільки двері за ними зачинились відсахнулась.

- Ходімо до кімнати. - сказав Андрій та протягнув руку дівчині.

- Зайве. - кинула погляд на руку.

   Пройшли невеликим коридором, Андрій відчинив двері зліва. Досить гарна і простора кімната за ними ховалась. Деревʼяне просторе ліжко застелене вже постіллю, шафа при стіні, скриня, вікно невеличке, а на ньому фіранки. Ступила крок, сльози горло стиснули, дихати важко. Отут тепер їй віку доживати із Андрієм. Підійшов до неї, руку на плече поклав. Тремтів весь. Така жадана, ось тут поруч з ним. Тепер його законна дружина!

- Не чіпай мене!- пішла далі по кімнаті до ліжка. - спати будеш на підлозі!- кинула йому в руки подушку.

- То як то на підлозі? Та я ж у своїй хаті, ти моя дружина! Маю повне право! - у Андрія аж іскри з очей.

- Хотів дружину? Маєш дружину! Але торкатись себе не дам!

- Це ми ще побачим!

   Богдана не роздягаючись лягла на подушку. Чи то від втоми чи від нервів провалилась в сон, а снився їй прекрасний степ, де вона вільна і щаслива, де поруч немає Андрія…