Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

Усі права захищено.
Текст цього твору є інтелектуальною власністю автора.
Будь-яке копіювання, поширення, відтворення чи використання

фрагментів без письмової згоди автора Соломії Реус суворо заборонене.
Порушення авторських прав тягне

за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.

1924

   Після весілля життя у Богдани з Андрієм суттєво не змінилося. Не стало ні казковим, ні навіть просто теплим. Воно тяглося повільно й мовчазно, наче затягнутий дощем день — сірий, втомлений, без просвітку. Між ними, як і раніше, лежала тиша — густа, важка, така, що душила й слова, й дихання. Вони майже не розмовляли. Ані вдень, ані вночі.

   Андрій, як і до того, спав на підлозі. Ще з осені натяг через вікно мішок сіна, щоб не бачили батьки, розстелив його на старій ковдрі й улаштував собі ліжник — грубий, але теплий. Та чи спав він насправді? Ні. Частіше просто лежав і дивився в темну стелю, обмацуючи очима тріщини в дерев’яних дошках, прислухаючись до її дихання з ліжка. Крутився, не знаходив собі місця, боровся з думками, що точили зсередини.

   Ось вона — його Данка. Така бажана, така рідна, така довгоочікувана. Ще зовсім нещодавно її усмішка снилася йому щоночі, її сміх лунав у голові, як пісня. Тепер вона поряд, ось — на відстані одного кроку, одного подиху. А відчуття, ніби ще далі, ніж була.

   Чи цього він хотів, коли вперто добивався її, коли втягнув у той шлюб? Думав, що щойно вона стане його дружиною — одразу впаде в обійми, щиро, з радістю, і будуть вони кохатися до нестями, горіти у любові, як у полум’ї. Що дивитиметься на нього з любов’ю в очах. Але не сталося ні за тиждень, ні за місяць, ні навіть за два.

   Вона була, ніби поряд, і водночас далеко. Стримана, замкнена, тиха. Не дружина — тінь у хаті. Не міг сказати, що була поганою господинею — ні. Все було, як годиться: в хаті чисто, на столі завжди гаряче, у скрині — свіже випране. Та за межі обов’язку вона не виходила. Жодної близькості — ані тілесної, ані душевної. Ні обіймів, ні цілунків, навіть слова зайвого. А як він не намагався... її очі були як крига. Ворожі, сповнені глухого докору.

   Рятувала тільки робота. Він пірнув у справи, як у річку — з головою. Годинами сидів у сільраді з Родіоном Георгійовичем, вирішуючи, як створити партійний осередок, як заманити селян, що лише посміхались у вуса. Справ було багато. І це тішило — не залишало часу на зайві думки. А вечорами знову повертався до тієї ж тиші, до ліжника з сіна й до жіночого тіла за крок від себе, такого недосяжного.

   А Данка... Її дні тягнулися як густа каша — липкі, важкі, нудні. Вона змушувала себе вставати ще до перших півнів, аби хоч щось робити, аби не думати. Годувала поросят, доїла корову, копалась у городі, мила підлоги, варила борщі — лише б руки були зайняті. Бо варто було зупинитись — накривало. Камінь у грудях, важкий і гострий. І від нього не сховатися.

   Єдине, за що могла дякувати — це за свекрів. Петро Якович і Антоніна Миколаївна були добрими, простими людьми. Жодного кривого слова, жодного докору. Навіть більше — співчуття. І підтримка, хоч і мовчазна.

— Ладну невістку привів син, — не раз казав Петро Якович, спостерігаючи, як Богдана січе капусту чи витирає вікна. — Така тихенька, сумирна. Господарська. Добре.

   Антоніна Миколаївна лише кивала. І справді — з Богданою в хаті стало легше. Робота закипіла. Та одне не давало жінці спокою — мовчазність невістки. Очі сумні, плечі згорблені, не усміхнеться, не заговорить першою. Все ніби щось несе — важке, невидиме.

   Спершу списувала на звикання. Молода, в чужій хаті, з чужим чоловіком. Але з часом помітила — щось не так. Якось навесні, коли Богдана затягла спідницю вільніше, а рухи стали обережнішими, вона зрозуміла — дитина. І ніби зітхнула з полегшенням: значить, ладиться. Значить, у них усе як треба. А діти в сім’ї — то головне.

   Та Богдана стала ще сумнішою. Її обличчя наче згасло. Усмішка не торкалася вуст, погляд — нікого не шукав. А коли Андрій заходив до хати, вона тікала. У хлів, на подвір’я, у сад — куди завгодно. Лише б не бути поруч.

   І лише двоє знали причину тієї тіні в її очах. Її біль. Її мовчання.

   Бо Данці було важко. Дуже важко згадувати. А ще важче — носити під серцем дитину, знаючи, як вона з’явилась на світ.

   Вони з Андрієм жили тихо, майже без слів. Не сварились, бо й сваритись не було через що. Вона старанно вела господарство, завжди знала, що приготувати, де що лежить, що і кому потрібно. Він цілими днями сидів у сільраді — наче в роботі, наче при ділі. А коли повертався додому, Богдана мовчки накривала на стіл, швидко, зосереджено. І зникала. Заходила до кімнати, лягала під ковдру, ховалась з головою, ніби стіна виростала між ними. Вдавала, що спить. Але щоки її щоночі були мокрі від сліз.

   Від самого весілля не минуло жодної ночі, коли вона не плакала. Тихо, в подушку, щоб ніхто не чув. Бо нікому не було діла. Батьки? Вони нічого не розуміли. Подруга відвернулась. Свекри були чемні, але чужі. І тільки вона сама залишалась наодинці зі своїм болем.

   Пів року мовчанки. Пів року мовчазного шлюбу. Пів року спільного життя, яке не мало нічого спільного.

   Аж одного січневого вечора все змінилося. Андрій не повернувся вчасно. Богдана не чекала. Лягла в ліжко, заплющила очі, намагаючись утекти у сон. Але двері рипнули, і вона одразу відчула — щось не так. В повітрі тягнуло спиртом і димом. Андрій був напідпитку. Лежала із заплющеними очима, знала зараз роздягнеться та ляже в своє сіно спати. Але ні. Андрій сів на край ліжка біля ніг Богдани, почав гладити її, відсахнулась. Він ще ближче підсів.

- Чуєш, Данко, а може досить вже? - від Андрія війнуло запахом самогону та цигарок, дівчині від того аж нудно стало. - та я мужик чи хто? Та мене люба в цьому селі хоче, а ти он яка вперта!