Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

Мовчала, робила вигляд що спить. Розуміла, що з чоловіком напідпитку краще в суперечку не вступати. Та Андрія це не зупинило. Почав за плече її сіпати, обличчя торкатись.

- Андрію, пусти!

- Що значить пусти? Маю повне право. - вже нахилився аби цілувати її. Відвертала голову, та він схопив за підборіддя й не пускав.

- Батьків розбудиш. Благаю тебе, не треба.

- Треба! Ще й як треба! Я доки буду дівок за селом мацати при живій дружині? - його руки вже блукали тілом Богдани. Вага, якою він паритись її до ліжка не давала навіть дихати, сльози бризнули з очей.

- Благаю, не треба - повторювала вона раз за разом.

   Це сталося швидко. Без її згоди. Без любові. Без довіри. Для нього — можливо, просто втома, бажання, злість. Для неї — злам. Тріщина, яка розірвала її душу надвоє. І з того моменту щось у ній померло.

   Після того він лежав поруч, тихий, мовчазний, ніби нічого й не сталося. А вона сиділа на підлозі, в кутку, обійнявши себе руками, вдивляючись у темряву. І мовчала. У темряві її очі світились — не страхом, а пусткою.

- Даночко, рідненька…

   Аж підскочила від тих слів. Мовчала. І навіть в темноті бачив Андрій яким вогнем ненависті палали очі дружини.

- Та я ж не хотів. Сама винна. Вже он пів року як живем, а ні разу і не обійняла. Так я ж теж не залізний терпіти стільки.

   До хлопця почав приходити здоровий глузд. Йому було і соромно, і страшно від того, що зробив. Не хотів ось так силою. Не хотів робити боляче, та зробив.

   Відтоді все повернулось на круги своя. Вона мовчала. Він знову спав на підлозі. Тільки в ній уже не було сну. І коли вона, лягаючи, заплющувала очі, бачила перед собою білу тканину… й червону пляму.

   А ще за місяць почалися нудоти. Слабкість. Відраза до їжі. Відраза до запаху молока, до запаху сінника. Вона подумала, що захворіла. І на мить навіть зраділа. Бо, може, кінець близький… і з цим болем більше не доведеться жити.

   Ситуацію прояснила мати. Це мало статись рано чи пізно, але сталося просто й раптово — як грім без грози.

   Прийшла якось Данка до рідної хати. Не з нагоди, не по справі — просто побачити батьків. У дворі цвіла калина, обійстя було таке рідне, знайоме до болю. А в хаті, як завжди, пахло дровами, теплим молоком і ранковою кашею. Мати одразу заходилась поратись на кухні.

— Ой, доню, та ти ж, мабуть, з самого ранку нічого не їла. Он яка бліда. Сідай, я тобі свіжого молочка налила, каші на молоці зварила, як любиш…

   І лише Данка сіла, лише встигла вдихнути знайомий запах — як кинулось їй в шлунку. Схопилась різко, відсунула миску й, ледве не перечепившись через поріг, вибігла надвір. Бігла, не озираючись, поки не схилилася над кущами. Вивільнялась довго й болісно.

Мати вже була поруч. Не з докором — з турботою. Підійшла, поклала теплу руку на спину доньки.

— Данко, донечко… Ти що, хвора?

Богдана важко зітхнула, обтерла рукавом губи, знітилась. Голос її був хрипкий, обірваний:

— Мам, певно, щось не те з’їла… Я не знаю… Може, то молоко… Пробач. Мені щось… погано стало.

Мати мовчки подивилась на доньку. Погляд у неї був уважний, досвідчений — той, що не обдуриш.

— І давно тобі так?

— Та вже кілька днів. Що не з’їм — усе назад. Думаю, може до баби Горпини піти, попросити якогось відвару на шлунок…

Мати хитнула головою і лагідно, але твердо промовила:

— Не треба тобі до Горпини. Ти мамою будеш.

Тиша, що повисла після цих слів, була оглушливою. Богдана відчула, як їй стало млосно не від запахів, а від цих слів. Як спина залилася холодним потом, а долоні спітніли. Її тіло все стиснулося в напрузі.

— Мамою? — перепитала тихо. В голосі було не здивування, а відчай.

— Та ж звичайно. Все нормально. Не в Подолі принесла — чоловік є, хата є. Бог милував, усе як треба. Ще й радіти треба.

   Богдана нічого не відповіла. Лише кивнула, мовчки. Мати сприйняла це за згоду, за прийняття. А вона всередині... руйнувалась. Слова матері, що мали б бути втішними, лягли на серце каменем.

   Бо Богдана давно мріяла про дитину. Але не так. Не з таким початком. Не з таким болем. Не з людиною, до якої не відчувала нічого, окрім порожнечі й гіркоти.

    І відтоді щось у ній змінилося. Повернувшись до дому, вона не мала в собі ні ніжності, ні радості. Лише страх. І ще — злість. На себе, на життя, на всіх. Вона вирішила не приймати це. Не дозволити.

   І почала працювати ще завзятіше. До виснаження. Тягала важкі відра, сама перекидала сіно, не дозволяла собі сідати навіть на хвилину. В глибині душі була надія — зла, жорстока — що, може, щось станеться. Що, може, тіло не витримає. Що не народиться. Що не виросте. Що вона знову стане вільною — від тіла, від болю, від сорому.

   Але дитина трималась. Маленька, вперта, жива. І ось одного вечора, коли Богдана, знесилена, лягла на ліжко, поклавши руки на живіт — відчула. Перший поштовх. Тихий, обережний, мовби питаючий.

   Вона застигла. Рукою торкнулась того місця. А в грудях — порожньо. Ні тепла, ні трепету. Лише глуха тінь.

   Відтоді щоночі, лежачи в темряві, вона гладила живіт. Прислухалась. І не могла зрозуміти, як далі жити з цим. Як любити те, що нагадує про біль. Як виростити те, що стало плодом ненависті.

   Її серце мовчало. І лиш розум твердив: народиться. І буде. Бо вже є.

   Вперше з тієї страшної ночі, коли між ними пролягла безодня, Андрій заговорив. Його голос був глухим, обережним — ніби він сам лякався власних слів.

— Данко, спиш?

   Мовчала. Лежала на ліжку, втупившись у стелю, яку в темряві навіть не видно. Не відповідала. Але він не зупинився.

— Та знаю, що не спиш... Я того... вибачення хотів ще раз попросити. Не мав наміру... Сам не знаю, що на мене найшло. Мучусь я, і з тобою, і без тебе...

Богдана зціпила зуби. Слухала, але не хотіла чути.