Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

— Я, ну, сказати хотів... Георгійович запропонував мені їхати в місто. До школи вечірньої. Бо в партію не беруть — освіту мати треба. Домовився там за мене. А далі, може, ще кудись вступлю. У мене ж тільки кілька класів церковної — а радянська влада того не признає...

   Слухала. І з кожним словом ставало легше. Не від того, що він говорив, а від самої думки — він поїде. І її душа ніби знову вдихнула. Може, нарешті трохи тиші?

— Але, слухай... мати моя питала — чи ти вагітна? А я ж... не знаю нічого. То що, вагітна таки?

   Ці слова були, як ніж — не гострий, а тупий і важкий, що рве не тіло, а душу. Вона мовчала. А він, не витримавши, підвівся, став на коліна, поклав голову на край ліжка, вдивляючись у її очі.

— Та скажи вже щось, ну...

— Вагітна.

   Це слово прозвучало, як вирок. І водночас — як правда, яку не сховати вже нікуди.

— То я не поїду тоді, — мовив він, ніби боявся, що її мовчання розсипле його рішення на друзки. — Як я тебе саму лишу? Школа — то надовго. Три місяці точно. Але я ж вас не лишу.

— Їдь… — тихо відповіла вона.

   У цих трьох літерах — уся глибина її втоми, розпачу й, може, надії. Що відстань усе заглушить. Що спогад згасне, якщо не буде щоденної присутності. Їй справді легше без нього.

— А ти як? — розгублено запитав він. — Народжувати коли?

— На осінь.

— То я, мабуть, до того часу вже повернусь. Нас у червні забирають, до вересня мали б випустити. Але я приїжджатиму, якщо відпустять...

— Не варто, — відповіла Богдана, відвернувшись до стіни. І розмова закінчилась.

   Вона заплющила очі. А в голові крутилися інші слова, що ніхто не чув: «Цікаво, хто ти будеш? Донька чи син? Якщо донька — не віддам її силою заміж. Хай краще в Подолі принесе — аби щаслива була. Бо моє. Бо рідне.»

   І з цими думками вона заснула. Того разу — вперше за довгий час — не від сліз, а від втоми. Тихої, але чистої.

   З того моменту щось змінилося. Непомітно. Поступово. Її думки почали повертатись до дитини — не з болем, а з турботою. Вона почала думати про ліжечко, про пелюшки, про тканини. Шила ночами, ніби вишивала свою нову долю — стібок за стібком. У кожній нитці було більше любові, ніж у всьому її шлюбі.

   І ось настав день, коли Андрій поїхав. Богдана дивилась, як він зникає за поворотом, і в душі було не смуток, а полегшення. Хата стала просторішою, повітря — легшим. Вона почала краще спати, не здригалася від кожного звуку. Її світ знову став її.

   Через місяць він приїхав. Вже не хлопчина — змужнілий, спокійніший. Привіз тканини — яскраві, м’які, ніби світлі клаптики нового життя. Богдана, не зважаючи на втому, розгорнула їх, провела пальцями — й усміхнулась. Вперше. Справжньо.

— Гарні, — лише й мовила.

— Ліжко ще буде, — поспішив додати Андрій. — Сам не встигну — домовлюсь із Петром. Він знає, як треба.

— То було б добре… — сказала тихо, але вже без колишнього холоду. Може тому, що батьки були поруч. А може тому, що вперше в цьому «ми» було не лише розчарування, а й тінь надії.

   Через два дні ліжечко вже стояло. Петро постукав, вніс його обережно, мов скарб. Богдана наперед прибрала в кімнаті, навіть із підлоги сіно зникло. Ніхто не здогадався, чому раптом. Просто — ліжечко треба було десь поставити.

   І вже після, коли всі вийшли, вона сіла поруч. Провела долонею по дерев’яних прутиках. Уявила маленьке личко, крихітні ручки… І тоді в ній проросло щось зовсім нове. Те, що не просили, не чекали, але що вкорінювалось з кожним подихом — любов.

   Непоказна, мовчазна, без слів і драм. Любов матері. Та, що виростає з болю і стає найсвітлішим у темряві.

   Наприкінці вересня, коли повітря вже пахло осінню і вранці по траві стелився холодний туман, Андрій повернувся з навчання. В селі ще не встигли обговорити його приїзд, як у хаті Чугуєвих усе перевернулось.

   Богдана, як завжди, поралася на подвір’ї. Відра, корова, піч — у неї не було ні "слабких" днів, ні відмовок. Та сьогодні все було не так. Раптом, якраз коли нахилилась до відра, щось защеміло в животі так гостро, що аж закрутилось в голові. Вона сперлась на стіну, повільно рушила до хати, а погляд розпливався, і ноги, здавалось, стали ватяними.

   Антоніна Миколаївна якраз на кухні трави сушила. Випадково глянула у вікно — і серце в грудях тьохнуло. Невістка йшла, згорбившись, тримаючись за живіт, бліда, мов полотно.

— Що, Даночко? Болить? — вийшла на поріг, одразу підхопила її під руку.

— Ой, мамо... трохи. Я зараз... перепочину та й дороблю...

— Яке дороблю? Та ти лягай! — владно повела її в кімнату. — Я за Горпиною побіжу?

— Не треба… Полежу трохи, — стиха мовила Богдана, і в голосі була втома, що проростала з глибини душі.

— А може ти вже... народжувати будеш? — спитала Антоніна, вкриваючи її ковдрою.

— Не знаю, мамо. Час, певно.

   До вечора дівчина лежала, час від часу здригаючись від болю. Антоніна не відходила. Коли ж Богдана ледве вже могла говорити — побігла по сина Микиту, веліла знайти Андрія в сільраді, а потім — притьмом до баби Горпини.

   Горпина з’явилась швидко, мов тінь, з вузликом трав, чистим полотном і очима, в яких була глибина поколінь. Без суєти, мовчки взялась до справи. У її руках, зморшкуватих, але сильних, відчувалась впевненість, у голосі — спокій.

— Терпи, дитино, все буде, як має бути. Народиш ти, і буде в тебе світло в хаті...

   Пологи тривали всю ніч. Свічка догоряла на столику, тіні миготіли по стінах, а Богдана — ніби між світами. Втома і біль перетворилися в одну суцільну хвилю. Аж ось — перший крик. Горпина обережно поклала маля на груди Богдані.

— Дівчинка. Гарненька, як світанок.

Богдана не встигла навіть роздивитись дитину, як відчула знову біль.

— Е-е, рідненька, це ще не все. Маємо пару до дівчинки. — мовила Горпина спокійно, вже готуючи чисту пелюшку.