Читати книгу - "Андрій Лаговський"

ще дуже молодий і займав в університеті кафедру чистої математики не більше як два роки. Генеральша з сином були на прізвище Шмідти. Чоловік її, генерал Шмідт, був давно зросійщенні! німець, а вона — московка. Вона виїхала з сином до Туапсе раніш од чоловіка й усієї сім’ї, бо треба було попереду нашукати в Туапсе квартиру на літо, поки ще забудується їх «участок».

Туапсинська колонія цікаво придивлялася до трьох нових жителів, що прибули до них. Найменше уваги притягав Лаговський, бо його простенький, аж бідний і зовсім не елегантний одяг нікому б не міг сказати, що це має бути університетський професор.

— Може, вам треба квартири? — спитався в них Грицько Андропуло, а в нього коло коміра в піджаку встромлена була вже не червона, а свіжа біла рожа. — Отам на горі, в моїх родаків, єсть саме три покоїки, що оддаються в найми. Хазяї звуться Андропули… Кращої квартири не знайдете тут.

— Ах, ні! Не треба! Бо хто його знає, що то за квартира! Нам би краще в гостиницю, — сказала генеральша.

— Пані думають, що тут паризькі гостиниці! — закепкував Андропуло. — Нічого! Побачите, що то за туапсинська гостиниця!

— Але ж тут візників хіба зараз коло берега немає?! — бідкалася генеральша. — Хто ж позвозить наші чемодани та кофри? Чому візники не виїжджають назустріч пасажирам?

— Візників у Туапсе взагалі немає, ваше превосходительство, — сказав пароплавний агент. — Познось їхні чемодани до Недзведського, — сказав він одному дужому туркові. Той узяв два важкі кофри на плечі, наче легесеньке пір’ячко, і заніс до гостиниці.

Туапсинську «гостиницю» держав один в’юнкий поляк, або, як казали там, «полячок». Поляків, загалом кажучи, єсть багацько на Кавказі. Тільки ж тая неохайна «гостиниця» швидше нагадувала поганенький убогий жидівський «заїзд» на Україні або азіатський «хан», ніж гостиницю в Польщі або ніж якийсь європейський готель. Всіх станцій було чотири, але дві вже зайняті; зоставалося ще дві. Генеральшу примостили в одній, а в другій — молодого Шмідта та професора. Зіставшись удвох, Шмідт зоглядів своє ліжко.

— Що це за простирядно! — обуривсь він. — Брудне, заляпане чорзна-якими нічними слідами!.. І хто тут спав?! Он, у мене з тих плям ціла географічна карта на простирядні виходить… всі частини кулі земної… Глядіть, Андрію Ивановичу: це ж зовсім контур Африки!..

— О!! То в мене принаймні контур Італії видко! — по-дитячому розсміявся професор, розглядаючи простирядно, постелене на його ліжкові. — Ну, так перемінімо тутешні простирядна на свої: в чемоданах єсть у нас.

— Ні, краще б геть із цієї клоаки! Самісіньких блощиць скільки тут повинно бути!.. — сердився молодий правник далі. — Та ще не пізно, ходімо краще з мамою до школи: то там виясниться діло, де нам жити!.. Краще розпитати про тую школу ще сьогодні-таки.

Вони вийшли. Генеральша розшукала й взяла з собою якусь телеграму, сховала в кишеню та й усі тройко попрямували до школи, розпитуючи дорогу в нечастих прохожих, що зрідка траплялися. А втім, до школи було близенько.

Сонце ще не сідало, і надвечірня пора була пречудова. Гарні, незвичайно ніжні і заразом наркотичні пахощі цвітучого винограду розносилися звідусіль, бо трохи чи не коло кожної хати обплітався коло ґанку виноград і був тепер саме в цвіту. Одне з найкращих, найпоетичніших місць було коло школи, що дивилася вікнами на море; там перед школою, над морською кручею, був садочок і над самісінькою кручею була платформа з просторим виглядом на море та лавочка під ліріодендром, або тюльпановим деревом — дуже вигідна лавочка, щоб посидіти та дивитися на затишну затоку й зелений прибережний Кавказ, що хиливсь над морем. Лаговський сів тут, і сів сам.

— Ах, як гарно! — прошепотів він, заглядаючись на краєвид. А тим часом генеральша розмовляла з учителем, що вийшов був на ґанок.

II

— Ви отримали другий лист мого чоловіка? — непривітно питалася в учителя генеральша, назвавши своє прізвище.

— Отримав, — одказав учитель.

— Торік на канікули ви оддавали школу нашим знайомим за двадцять п’ять карбованців місячно. Тепер ви з нас правите сорок. Генерал вам написав, що дасть тридцять. Що ви скажете на те?

— Скажу, що хочу сорок карбованців таки, бо, наймаючи вам школу разом із своєю казенною квартирою, я мусю сам вибиратися кудись в іншу хату. А на літо всі квартири в Туапсе дорожчають; в мене, знов, жінка і дрібні діти. Доведеться самому десь платити, може, по двадцять п’ять карбованця та й тіснитися мов у норі — ну, то яка ж мені вигода?

— Це ваше останнє слово? — холодно спитала генеральша.

— Останнє.

— В такім разі прочитайте, будьте ласкаві, цю телеграму.

Учитель узяв. В телеграмі стояло: «Генералові Шмідтові.

Можете на літо зайняти туапсинську школу безплатно, бо міністерську школу й не можна винаймати за гроші; а вчитель нехай на літо перебереться в давнішу, стару школу, що стоїть тепер порожня. Куратор».

— Як! У давнішу школу?! — остовпів учитель. — Та там же вогкість, там малярія! Через малярію ми ж і покинули тую школу, бо школярі мерли, а вибудували оцю…

— Не думаю, бо куратор мусив би це знати, — холодно зауважила генеральша. — А втім, це й не моє діло. Ви бачите тільки, що кавказький куратор… а він давній приятель мого чоловіка… велить вам оддати школу безплатно. Канікули в вас почнуться за три дні? Так? Будьте ж ласкаві, виберіться звідси за тиждень. А гроші, хоч куратор це й забороняє, ми вам таки платитимем: по двадцять п’ять карбованців за місяць.

— Можете зрозуміти, — звисока додав молодий правник, — що ми могли б вам зовсім не давати грошей, але заплатимо, бо вже обіцялися були.

Учитель, схиливши голову, слухав та мовчав. Лаговський хоч і не хотів, та чув розмову, і йому стало прикро: у нього майнуло було прикре почуття, що бідний учитель, дарма що його вигнано із школи в якесь малярійне місце, муситиме з формального боку ще й уважати Шмідтів за своїх великодушних добродіїв; а в дійсності це було б несправедливо. Лаговського це шпорнуло. Він дуже був радий, що ця розмова принаймні не тяглася довго і що вони швидко покинули школу й вийшли з саду.

Прийшовши до гостиниці, вони сказали, щоб їм принесли самовар і чай на балкончик, себто на ганок, оповитий виноградом у цвіту. Був напрочуд гарний теплий вечір. Море коло балкончика вилискувалося всіма барвами, бо сонце спускалося на захід і давало більше тонів. Виноградний аромат упоював. Саме коло балкона стояв кипарис, а його обкутала гірляндами повзуча чайна рожа. Всі троє, задумані, мовчали, кожен думав про своє.

— Погляньте, Андрію Йвановичу, на цей-о кипарис,