Читати книгу - "Андрій Лаговський"

Вона з пошаною й невимовною любов’ю дивилася на нього.

Замість відповіді, почулися од сина глухі ридання. Він ніколи ще не бачив себе таким мерзотним, таким огидним, таким обпльованим, як чуючи оцю хвалебну материну мову. Що він гроші роздає? — так вони ж йому не потрібні, а подяка од людей солодка. Що він ховає од усіх свій чин? — так се тому, що таке його не тішить. Що він мало їсть і м’ясива не хоче? — так це тому, що так і здоровше і для душі спокійніше, себто робить він це задля евдемонізму… І от йому, мізерній жертві своєї власної розпусти, йому — поганому егоїстові, мало ще не матеревбийникові, йому кажуть, що він святий!..

— Мамо!!! — істерійно скрикнув він, кидаючися до її рук і цілуючи їх. — Та я ж матеревбийник! Я ж сім год про вас і не згадував, а ви мене любите!!! Не вартий я вашої любові!..

— Андрієчку! Сонце моє! — плакала мати. — Та за одно отаке твоє слово я двадцять год готова покутувати!..

І їм почалося нове життя. Вони поробилися тими справжніми приятелями, що раз у раз тягнуться одно до одного і не люблять бути різно.

Професор так що й не одходив од матері. Він раз у раз охоче слухав прості, наївні її оповідання і, коли чув щось недоладне, все їй вибачав, мов малій, нетямущій, але дорогій дитині. Іноді він ані сам нічого не балакав, ані її на балачку не викликав, а попросту підсідав до неї, мовчки гладив по голові, перебирав руками її сиве волосся і цілував, цілував. А потім цілував її руки. І щаслива мати мовчала, і син ні пари з уст не пускав, а тихесенько оддавався своєму німому щастю.

Він не переставав вважати себе за страшенно винного супроти матері. І хоч вона щодня по скількись разів казала йому, що такого другого сина на цілому світі немає, він у глибу душі своєї мав про себе зовсім інакшу думку та й почував себе так, наче неоплатний боржник. Особливо як зоставався він на самоті і згадував про своє щастя, йому аж соромно робилося, з якого права він такий незаслужено щасливий! Хотілося оддячитися матері, і знов оддячитися, і ще знов одцячитися — але здавалося: хоч би й що він був зробив, всього буде мало! Іноді йому приходили на пам’ять слова одного рабина: «Я радий, що батьки мої вмерли за дитячих моїх літ, бо я не зміг би виконати всіх обов’язків супроти них». І Лаговському не важко було зрозуміти душевний настрій того рабина.

В кінці квітня треба було професорові вертати з Громополя до Москви, бо розпочиналися студентські іспити. Він силувавсь був потягти маму за собою, та вона вперто стала на своєму: «До Московщини не поїду! Я вже звикла до Громополя, я тут і вмру. Та й не здужаю я, стара, їхати так далеко!.. Краще ти вертай сюди швидше і наїжджай до мене частіш, ніж досі!..»

Довелося од’їхати самому. Професор ще був дообідував, як до хати під’їхав візник, щоб везти його на вокзал. Стара Лаговська з жалю нічого не їла, тільки стояла коло столу та скорбно дивилася на сина. Він підвівсь, попрощавсь із нею, довго цілував і обіймав її, а вона його хрестила тремтячими руками. Він хотів іти в двері. Вона його спинила.

— Не варитиму я нікому сьогодні вечері!.. — з безмежною тугою вимовила вона… та й похитала головою… Востаннє перехрестила сина — й одпустила.

Андрій поїхав. Та оті прості сумні слова старенької матері довгий час чулися йому в вухах. Цілу дорогу згадувалися вони йому. Приїхав він до Москви — причувалася йому тая мова в Москві. Смутно поморщене мамине обличчя поставало перед професором і шепотіло: «Не варитиму я нікому сьогодні вечері…»

І серце його кожен раз стискалося з пекучого болю, та й споминався йому той щоденний момент, як він сидить було надвечір поруч матері і їсть свою «вечерю», себто пару м’яко зварених яєць, а мати п’є свій чай з блюдка в прикуску. Обидва мовчать; і обом на душі гарно; і обидва почувають, як вони одно одного люблять; і обидва почувають, що нема на світі більшого щастя, ніж ота природна любов рідного до рідного…

А Шмідти в Москві? Чи Лаговський од них одкинувсь?

Ба ні. Коли професорові в Москві хочеться розігнати свою самоту, йде він і до Шмідтів. Там він бажаний гість, «свій», і йому теж любо бачити всю сім’ю. Та любить він тую сім’ю рівною, спокійною прихильністю, без експансивностей, без непотрібного ідеалізування, без ходульних страстей, без драматизування своїх відносин, без давнішого копирсання в усіх відтінках тих відносин. Чується він у тій сім’ї вільно, не як гість, через те охоче туди й учащає. Часом знов довгенько й не заходить.

— Чом ви так рідко до нас заходжаєте? Цілий тиждень або й довше вас не видко! — дорікає було йому генеральша Шмідтова.

— А знаєте, як каже Йсус Сірах: «Ходи якнайрідше до друга свого — то ніколи ваша дружба не перерветься…»

Під сумну годину він не піде до Шмідтів! Сумний — це те саме, що докучний, — цього він ніколи не забува. Тоді для нього найкраща втіха — згадка за матір. Он незабаром прийдуть вакації — то він до неї поїде і знайде там щире материне серце, що любить його такого, який він є.

Звенигородка на Київщині, влітку 1904 року.

Київ, 4-го лютого 1919 р.

Примечания

1

Знатна дама (франц.). — Ред. (Тут і далі в посторінкових виносках пояснення А. Ю. Кримського даються без застережень. Пояснення від редакції позначаються приміткою «Ред.»)

2

Це суцільна нісенітниця (франц.). — Ред.

3

Світові скорботи.

4

«Ах ти, воля моя, воля» — співанка про те, як визволено селян з кріпацтва царським наказом 19 февраля 1861 року. Голос, на який вона співається, доволі собі гарний і не важкий, а слова тексту — прості, гуманні й народолюбні. Тим-то педагоги шістдесятих років минулого століття охоче зробили її звичайною