Читати книгу - "Пригоди Анджеліки і Аделі в Країні Квітів, Елевонда Евермонт -Еливедо"

Аделі Фрейлез

Розповідь про тих істот не дала мені заснути. Я крутилася з боку на бік, але коли зрозуміла, що сон до мене не прийде, пішла на кухню. Там вже сиділа Елінго і заварювала чай.

– Тобі зробити, Аделі? –  запитала вона, не обертаючись до мене.

– Але як ти зрозуміла що це я? – запитала справді здивовано, – А чай можеш зробити, – махнула рукою я, сідаючи за стіл. 

– Це моя здібність, – тихо мовила вона, мовчки поставивши переді мною кружку чаю.

Я з вдячністю прийняла її, гріючи об неї руки.

Елінго підняла на мене погляд і запитала:

– Якщо ми вже залишилися на самоті, я б хотіла запитати, чому я тобі не подобаюся? Я ж відчуваю це Аделі, – сказала вона із сумною посмішкою і зараз настільки відрізнялася від себе звичайної, що здалося, наче її встигнули підмінити. 

Я не знала, що відповісти. Що саме буде правильним сказати в цьому випадку. “Тобі здалося”, – але це буде повністю неправдиво.

“Це просто мій характер”, – ні, теж не підійде. 

Елінго торкнулася до моєї руки і м'яким заворожуючим тоном сказала.

– Скажи правду, не потрібно щось вигадувати, твоя відповідь має бути щира, Аделі.

– Тоді я повинна розказати від початку. Я ж можу розповісти тобі все, – чомусь я хотіла довіритися їй, мені хотілося, щоб вона зрозуміла мене. 

– Звичайно, – тепло посміхнулася вона.

І я почала розповідати. Слова лилися з мене самі, і весь той внутрішній біль, який накопичився за весь час відпускав мене. Ця атмосфера нагадувала мені кафе у якому ми були в Енстрагральті, той самий затишок і атмосфера повного спокою. 

– Хоч Олів’єрент казав, що він темний, але я відчуваю себе більш темною за нього, – тихо промовила я. 

– Чому? – запитала Елінго з цікавістю дивлячись на мене. 

– Після тих подій, коли я спілкувалася з тими, стала більш холодною, зверхньою і саркастичною. До того я була іншою, а вони забрали в мене мою світлу сторону.

– А чому ти взагалі те зробила і ти впевнена, що тобі справді не подобається бути такою як ти є зараз? Можливо вони лише допомогли направивши тебе, – промовила вона, пильно зазирнувши мені у очі, наче в саму душу дивилася. 

До цього часу я не дивилася на цю ситуацію з такого боку, але та компанія, яка весь час ображала нас з Анджелі, хотіла розсварити і частиною якої я стала лише для того щоб вивідати потрібну інформацію, справді не була такою поганою як вважала Анджелі. 

Так, вони заздрили нашій дружбі і могли нас ображати, але водночас з тим вони були звичайними підлітками зі своїми проблемами і заскоками, ось чому повернувшись додому я попросила подругу поговорити з ними і постаратися порозумітися, тому що попри все мені й справді подобалося бути цією сильною Аделі Фрейлез, якій нестрашне нічого. Вони навчили мене приховувати емоції, вміти протистояти іншим тихо і з тіні, та інше. Можливо, навіть Рент і не звернув би на мене увагу, якби я не стала інакшою, адже я була б просто тінню яскравої і неперевершеної Анджеліки Ланден. Що ж, нам обом це було потрібно. 

– Хотіла як краще, а вийшло як завжди. Звичайно, що для отримання корисної інформації для нас, – зітхнула я.  

– І як? Вийшло ж.

Кивнула, дивно що вона так легко зрозуміла.

– І ти виявилася права, Елінго. Я справді рада з того, що так вийшло, але так само мене вбиває те що Анджелі так легко після того зі мною спілкується.

Теперішня я не розуміла цього, для мене це було чимось дивним і неправильним. 

– Я знаю, що для неї це нормально, але не для мене. Мене вбиває те, що до мене тягнуться такі світлі і хороші люди, яких я не заслуговую. 

Випила ковток чаю. Елінго нічого не сказала, але я знала, що вона все зрозуміла. Просто підійшла і обійняла мене.

– Знаєш, у кожної людини є своя прірва, – раптом тихим заколисуючим голосом прошепотіла вона. 

– Що це? – з нерозумінням запитала. 

– Місце куди ти можеш впасти, – з ледь вловимою посмішкою сказала вона, після мого кивка вона продовжила. – Так от, є ті щасливці, хто просто стоїть над нею. У них в житті є все що потрібно і вони ще не знають, що таке страждання, їхнє життя сповнене радості і спокою. 

Вона зробила ковток чаю і з сумною посмішкою продовжила. 

– Хтось падає вниз на саме дно. Можливо ти думаєш, що це найгірше, але ні. Це може стати новим початком, а може і справді кінцем, – її голос став майже шепотом у кінці. 

– Але все ж найгірше, моя дорога Аделі, це застигнути в своїй прірві. Знаєш, що це означає? – Подивилася вона на мене пильним поглядом і продовжила голосом, який лунав, як з підземелля. – Тоді ти залишаєшся сам на сам зі своєю темрявою і лише диво може заставити тебе піти хоча б кудись. Середина – це вічна клітка для свідомості, тоді через деякий час від людини залишається лише оболонка. Тому просто не протився тим, хто хоче і може тебе витягнути поки не пізно.  

Я зачаровано слухала її, Елінго говорила так, наче їй не 17, а дуже багато років, адже в її очах відбивалася мудрість поколінь. Здогадка пронизала мене, невже вона Хранителька світлої магії?

– Тож дозволь мені забрати це. 

Підкоряючись чомусь невідомому я кивнула. Вона взяла мою руку, переді мною пройшли всі мої погані спогади, але більше вони нічого не значили для мене. Відчуття, яке так довго сковувало мене зсередини пройшло, і залишився тільки спокій.

– Що це було ? – спитала нічого не розуміючи.

– Я застосувала свій дар, щоб допомогти тобі. Як ти почуваєшся? – запитала вона з легким хвилюванням.

– Завдяки тобі набагато краще. Я відчуваю себе очищеною, – щиро усміхнулася їй. 

– Але знаєш, я відчула твою ненависть до свого імені. Чому? Воно в тебе таке гарне, королівське, – сказала вона із захопленням і нерозумінням. 

– Мені не подобалося те як мене скорочували. Розповіла батькам і вже на наступний день всі знали мене як Аделі. От і все.

– Але ж чому і надалі все було як раніше? – продовжила запитувати вона.