Читати книгу - "Обережно, тригери"

знайомим. Спочатку я подумала, що то молодшенька Джоуні Сіммондс — та, в якої вада мовлення, що раніше називали заїканням, але зараз так ніби не можна казати. Коли потім збагнула, що я знаю, звідки мені відоме це обличчя — воно п’ять років висіло у тебе над ліжком. Тож я запитала: «Ви часом не Кассандра?», а вона у відповідь: «Так, Кассандра». Ну, я і кажу: «Ви будете сміятися, але я мама Стюарта Іннеса». Вона перепитала: «Стюарта Іннеса?» і її обличчя одразу ж засяяло. Потім вона ще трохи постояла, поки я складала продукти в пакет, і розказала, що вже писала твоєму другу Джеремі Портеру у «Bookface» і вони про тебе говорили…

— Ти хотіла сказати «Facebook»? Вона писала Скаллі у «Facebook»?

— Так, любий.

Я пив чай і думав про те, з ким насправді розмовляла моя мама.

— Ти точно впевнена, що це була Кассандра, портрет якої висів у мене над ліжком? — спитав я.

— Так, звичайно, любий. Вона розказала мені, як ти водив її у Лестер-сквер, і як вона сумувала, коли довелося переїхати до Канади. Вони з сім’єю поїхали у Ванкувер. Я запитала, чи вона знала мого кузена Леслі, який переїхав до Ванкувера після війни, але вона сказала, що ні — і, виявляється, Ванкувер то насправді чимале містечко. Я розповіла їй про той портрет, що ти намалював олівцем, і, здавалося, вона непогано знала про те, чим ти зараз займаєшся. А ще вона дуже зраділа, коли я сказала їй, що у тебе цього тижня відкриття виставки.

— Ти їй сказала?

— Так, любий. Мені здалося, що їй було б цікаво про це знати.

А потім мама додала, майже тоскно: — Вона така гарна, любий. Здається, вона працює в аматорському театрі.

Потім мова зайшла про вихід на пенсію доктора Даннінгса, який був нашим сімейним лікарем ще до мого народження, про те, що він був останнім неіндійським лікарем у клініці і про те, як до цього ставилася моя мама.

Тієї ночі я лежав на ліжку у малій спальні маминого дому і обдумував усе почуте. Мене більше не було у «Facebook», але я думав знову зареєструватися, щоб побачити друзів Скаллі, а також перевірити, чи серед них є та псевдо-Кассандра. Однак я згадав, що є чимало людей, яких я радий був не бачити, тож покинув цю ідею, впевнений, що всьому має бути якесь просте пояснення, і заснув.

* * *

Я виставлявся у галереї «Літл Гелері», що в Челсі, вже більше десяти років. Колись мені виділяли лише чверть стіни і оцінювали роботи не більше, ніж в три сотні фунтів. Тепер щороку протягом жовтня проходить моя власна виставка і варто сказати: якщо я продаю хоч дюжину картин, то цього вистачає, щоб забезпечити мені життя, включно з усіма потребами та орендою на найближчий рік. Непродані картини залишаються висіти на стінах галереї, аж доки їх не куплять — а їх завжди розкуповують до Різдва.

Пол і Беррі — пара, якій належить галерея — досі називають мене «гарним хлопчиком», як і дванадцять років тому, коли я вперше виставлявся в них і коли це було схоже на правду. Тоді вони носили квітчасті сорочки з відкритим широким коміром і золоті ланцюжки, а зараз, у зрілому віці, вбиралися в дорогі костюми і, як на мене, занадто багато говорили про фондову біржу. Та мені однак приємна їхня компанія. Я бачусь із ними тричі на рік: у вересні, коли вони приходять до мене в студію, щоб подивитися, над чим я працював, і вибрати картини на виставку; у жовтні, коли я вішаю роботи й з’являюся на відкриття; і в лютому, коли вони зі мною розраховуються.

Беррі заправляє галереєю. Пол — співвласник. Він приходить на вечірки, а решту часу працює в костюмерній Королівського театру Ковент-Гарден. Цього року вечірка з нагоди відкриття виставки проходила в п’ятницю ввечері. Я провів кілька нервових днів, вішаючи картини. Тепер, коли я все зробив, залишилося тільки чекати, сподіваючись, що людям сподобається моя творчість, і намагатися не виставити себе дурнем. Як і в останні дванадцять років, я слідував порадам Беррі: «Не налягай на шампанське. Розбав його водою. Для колекціонера нема нічого гіршого, аніж побачити сп’янілого художника, хіба що він відомий своїм п’янством — а ти не цим відомий, любий. Будь приязним та загадковим, і коли хтось запитає про історію картини, відповідай, що „на устах моїх печать мовчання“. Але, заради Бога, хоч натякни, що вона в неї є. Люди купують не картини, а історії». Я тепер рідко запрошую людей на попередню виставку: дехто з художників так робить, бо вважає, що це світський захід. Я цього не роблю. Хоч я серйозно ставлюсь до своєї творчості й пишаюсь власними роботами (моя остання виставка називалася «Люди в пейзажах», що загалом досить влучно описує всю мою творчість), я розумію, що вечірка — це суто комерційний захід для заохочення майбутніх покупців і тих, хто може їм щось порадити. Я кажу це для того, щоб ви не дивувалися, чому список гостей на попередню виставку складають Беррі й Пол, а не я сам.

Попередня виставка завжди починається о пів на сьому вечора. Цього року, як і будь-якого іншого, я провів другу половину дня за вішанням картин, слідкуючи, щоб усе виглядало якнайкраще. Єдиним, що відрізняло цьогорічний захід від решти, було те, яким захопленим виглядав Пол — неначе маленький хлопчик, який бореться з нестримним бажанням розповісти, що він купив тобі у подарунок на день народження. А ще, коли ми вішали картини, Беррі сказав: «Гадаю, сьогодні ти прославишся».

Я мовив:

— Здається, на картині з Лейк-Дістрікт помилка.

Великоформатна картина зображала озеро Віндермір на заході сонця і двох дітей, які розгублено дивилися на вас з берега.

— Ціна має бути три тисячі фунтів. А там написано триста тисяч.

— Справді? — сказав Беррі м’яко. От тобі й на.

Але він так нічого і не виправив.

Це мене спантеличило, та ось прибули перші гості, трохи завчасно, тож ця справа могла зачекати. Молодий чоловік запропонував мені грибну слойку зі срібної таці. Я взяв зі столика в кутку свій келих шампанського, котре мав поволі попивати, і приготувався спілкуватися з людьми.

Всі ціни були завищені, і я сумнівався, що «Літл Гелері» вдасться продати мої картини за такі гроші, тож мене хвилювало, за що я житиму весь наступний рік.

Беррі і Пол завжди водять мене по залу, приказуючи: «А це художник, Стюарт