Читати книгу - "Білий домініканець"

На Сході так складені пальці у всіх статуй Богів, однак те саме можна розгледіти і на картинах майже всіх наших великих середньовічних майстрів. У нашій родині, а вона є гілкою баронів фон Йохерів, з уст в уста передається легенда про те, що прародитель наш, ліхтарник Христофор Йохер прийшов зі Сходу, де опанував він таємне мистецтво з допомогою особливої жестикуляції пальців викликати привид мерця і вживати силу його на різні потреби.

Документ, який зберігається в мене, свідчить, що належав наш прабатько до прадавнього Ордена, який звався «Ші-Кіай», — у перекладі це значить «розпускання трупа». А ще десь його названо «Кіей-Кіай», що означає «розпускання меча». У документі йдеться про те, що може вам різонути вухо. Мистецтво духовно оживляти руки й пальці дозволяло деяким небіжчикам з-поміж орденців зникати з могили, тепер уже у вигляді останків. Інші ж обертали в ямі свої тіла на мечі.

Не впадає Вам, Ваша превелебносте, в око, що все це під масть Воскресінню Христовому? Надто ж, якщо Ви порівняєте між собою загадкові жести рук у середньовічних фігур і прадавніх азійських статуеток?

Я почув, що капелан зніяковів, а відтак заходився міряти кімнату швидкими кроками. Тоді раптом зупинився і крикнув здушеним голосом:

— Те, що Ви мені тут говорите, як на мене, шановний бароне, тхне масонством, і без застережень я як католицький священик на це пристати не можу. У тому, що Ви називаєте згубним подихом північного вітру, я вбачаю масонство і все, що до нього прикладається. Певна річ, я добре знаю, та й ми частенько говорили на цю тему, що всі великі малярі й назагал мистці приставали до таємних спілок, які звалися цехами, і що, живучи в різних країнах, давали вони один одному попри все ознаки своєї єдності, послуговуючись таємними символами, а, найчастіше, вдаючись до розташування пальців і долонь у персонажів своїх картин, вживаючи з цією метою той чи той ракурс хмар, або ж добираючи тих чи тих барв. Церква не раз замовляла їм малювати чи різьбити святих, але перше змушувала їх учинити врочисту обітницю, наказуючи відмовитися від того блюзнірства. Проте вони завше примудрялись обходити ці заборони. Церкві часом закидають, ніби вона стверджує, хай і не відкрито, що будь-яке мистецтво від нечистого. Утім, правовірному католикові і без того все відомо… А проте, звідки нам знати, чи не ховали ці мистці, бува, якоїсь таємниці, спрямованої проти церкви?

Я обізнаний із листом великого старого маляра, в якому той відкрито пише своєму іспанському другові про існування таємної спілки…

— Я й сам знайомий з цим листом, — миттю доточив барон. — У ньому маляр пише… теє… дай, Боже, пам’ять, аби згадати слово в слово, що ж він казав…: «Піди до того й того чоловіка на ймення X і проси його уклінно, щоб він, бодай легенько натякнувши, дав мені знати, як його мені бути далі з цією таємницею. Я не хочу до судної дошки залишатися тільки малярем». Ну, і що з цього випливає, дорогенький капелане? А те, що цей славетний маляр, хай як глибоко був він утаємничений зовні, насправді сліпий. Те, що він франкмасон, означає для мене ось що: він був за помагача, тягав цеглу коло мулярів і ходив біля будівництва лише зовні, хоча й належав до цеху, — це як на долоні написано. Втім, Ви цілком мали рацію, коли казали, що в той час усі архітектори, малярі, скульптори, золотарі й ритовники були масонами. І звідси випливає: вони могли знати тільки зовнішню сторону обрядів і вкладали в них суто моральний сенс. Умільці були лише майстерією невидимої сили, що її Ви як католик помилково ставите за майстра «Лівиці». Вони правили за знаряддя, що служило одній-єдиній меті: мали зберігати певну таємницю потойбічного у символічній формі доти, доки не прийде для неї її час. Тим-то вони зупинилися на дорозі і не робили ані кроку вперед, увесь час сподіваючись, що вуста людські можуть дати їм ключ, який відімкне браму. Вони не підозрювали, що цей ключ насправді криється в самому мистецтві, що воно приховує у собі глибший зміст, аніж просте живописання чи хитромудре римування. А саме: мистецтво пробуджує витончене чуття смаку і дотику в самому мистці, перший прояв яких називається «правдивою творчою інтуїцією». Навіть у творах сучасного художника, ремесло якого дозволило йому відкрити внутрішні органи, що бриніли б в однозвук з цією силою, знову з’являться ті ж таки символи. І йому не треба відкривати їх у вустах живих і годі шукати собі місце у тій чи тій ложі! Навпаки, «невидимі уста» у тисячу разів промовистіші за людський язик. Що є справжнє мистецтво, як не черпання з вічного царства повняви? Втім, є люди, яких з повним правом можна назвати мистцями, а проте, вони хіба одержимі якоюсь темною силою, що її Ви зі свого боку спокійно можете назвати «дияволом». Те, що вони створюють, нагадує достеменісінько пекло сатани, як його собі уявляє християнин. Чини їхні несуть у собі дух крижаної, вбивчої півночі, де во время оно замешкали демони-людиноненависники. Виразові засоби їхнього мистецтва — то чума, смерть, безумство, вбивство, кров, відчай і підлота…

Як можна витлумачити ці мистецькі натури? Скажу Вам ось що: мистець — то людина, в мозку якої духовне, магічне взяло гору над матеріальним. Відбуватися це може двома способами: у одних — назвемо той спосіб «диявольським» — мозок поступово підточують розпуста, пікантні болячки, успадкована чи набута вада, тим-то вони, так мовити, легшають на шальці терезів. При цьому піднесення чи опускання у світі з’явищ, і магічне проявляються спонтанно. Шалька духовного тягне вниз, не тому що вона важчає, але через те лишень, що легшає інша шалька. У цьому разі від твору мистецтва тхне гнилизною, так ніби то Дух вбрався в одяг, який міниться у світлі тліні.

Інші мистці — я назвав би їх «помазанцями» — запанували над Духом, подібно до того, як святий Георгій забрав силу над звіром. Для них шальку Духа у світі з’явищ тягне донизу його власна вага. Тим-то Дух їхній носить золоті сонячні шати. Проте і в тих, і в тих шальки змушує рухатися магія.

Для людини пересічної важить тільки плоть. Забісованих, так само як і помазанців,