Читати книгу - "Білий домініканець"

Що то за сила, яка використовує великого мистця як свій знаряд задля збереження символічних обрядів магії смеркового світу?

Я скажу Вам: це та сама сила, яка колись витворила церкву. Поставила вона заразом два живих стовпи: один — білий, другий — чорний. Два живих стовпи, які ненавидітимуть один одного доти, доки не дізнаються, що вони суть лише дві підпори для майбутніх тріумфальних воріт.

Пригадуєте те місце в Євангелії, де Іван говорить: «Багато є й іншого, що Ісус учинив. Але думаю, що коли б написати про все те зокрема про кожне, то й сам світ не вмістив би написаних книг!»[7]

Як Ви поясните, Ваша превелебносте, що, як каже Ваша віра, Біблія дійшла до наших днів з волі Божої, а переказів про те «інше» нема? Чи не загубили ми їх, як хлопчик часом губить свого складеного ножика?

Я скажу Вам: це «інше» живе й сьогодні, завжди жило і житиме повік, і то коли замовкнуть усі вуста, що мовлять про нього і закриються всі вуха, що їх вчували.

Дух щоразу вдихатиме в них життя і творитиме нові душі мистців, які злітатимуть, якщо він цього захоче, і створить собі нові руки, які занотують те, що він накаже.

Це ті істини, які відкрив і знає лише сам Іван. Це таємниці, що їх носив у серці Христос. Апостол відкрив їх тієї миті, коли змусив Ісуса — своє знаряддя сказати: «Перш, ніж був Авраам, Я є»[8].

Я кажу Вам, хочете Ви хреститися чи ні: почалася церква з Петра, а завершилась Іваном! Що це означає? Ви читали Євангеліє? Там є пророцтво про те, яка доля спіткає церкву! Можливо, у голові Вам просвітило, і Ви збагнули, що означає в цьому контексті те, що Петро тричі відрікся від Христа і розсердився, коли Ісус сказав про Івана: «Я схотів, щоб він позостався»[9]. Вам на втіху хотів би додати, що, хоча, як я гадаю (і бачу, як це відбувається вже сьогодні), церква помре, але вона відродиться — у такому вигляді, який вона і мусила б мати. Але ніхто і ніщо з того, що вже померло, не воскресне, навіть Ісус Христос. Я знаю Вас як чесну людину, що ревно пильнує свої обов’язки, і Ви, напевно, часто себе запитували: «Як може бути так, що у священики і навіть у папи часом затісуються злочинці, неварті свого сану, негідні й людьми-то зватись. І я навіть знаю, що би Ви відказали, якби хтось поставив Вам подібне питання: «Безгрішна й непорочна хіба що ряса, а не той, хто в неї вбрався». Не думаєте ж Ви, дорогий друже, що я належу до тих, хто кпить з подібного пояснення або вбачає у ньому ганебне слизьке лукавство? Для цього я занадто глибоко розумію сенс висвячення. Я знаю точно, а, може, навіть, краще, що багато католицьких священиків тайкома, в серці своєму, носять страшний сумнів: «Чи справді християнська релігія покликана врятувати людство? Не всі знаки часу вказують на те, що церква потроху загниває? Невже справді гряде тисячолітнє царство? Хоча християнство росте, ніби велетенське дерево, але де його плоди? Що не день, то розростається натовп тих, хто зве себе християнами, проте тих, хто й справді годен носити це ім’я, щодалі убуває. Звідки береться цей сумнів? питаю я Вас. Це наслідок браку віри? Ні! Він виростає з несвідомого відчуття, що серед священиків замало палких натур, які шукають шлях до святості, як індійські йоги й сиддхи. Мало хто серед них може «силою здобути царство небесне». Повірте мені! Шляхів до воскресіння існує значно більше, ніж може собі уявити церква. Чиста надія на милосердя Боже тут нічим не зарадить. Чи багато людей Вашого стану могли б сказати: «Як лань мчить до свіжої води, так і душа моя поривається до тебе, Господи?»

Всі вони потайки сподіваються, що сповниться апокрифічне пророцтво, яке говорить: «З’являться 52 папи, кожен із яких матиме латинське ім’я, що виводить його земні чини. Останній зватиметься «flos florum», себто «квітка над квітками», і під зверхністю його прийде тисячолітнє царство».

Я передрікаю Вам, — хай я радше язичник, ніж католик, — що зватимуть його Іваном, і буде він око в око схожий на Івана Євангеліста. Іванові Хрестителю, заступникові вільних мулярів, які бережуть, самі того не знаючи, таємницю Хрещення водою, дано буде силу рядити нижнім світом. Так з двох стовпів постануть Тріумфальні ворота! Спробуйте, напишіть сьогодні в першій-ліпшій книзі: «На чолі людства сьогодні має стати не солдат, не дипломат, не професор, не якийсь бовван в ярмулці, а тільки священик» і шалений крик здійметься в світі, коли з’явиться така книга. Спробуйте написати: «Церква — це тільки недокінчене творіння, одна половина зламаного меча, і вона залишиться в такому стані доти, доки очільник її не стане одночасно і вікарієм Соломона, магістром Ордена» і книгу спалять на багатті. Звісно, істина не горить, та розтоптати її — не розтопчеш! Вона об’являється знову і знову, як проступає напис над вівтарем у церкві Матері Божої в нашому місті, де раз у раз падає розписана дошка.

Бачу, Вам не до шмиги та обставина, що є якісь священні таємниці, які заховують лише вороги церкви, а сама вона про них ні сном, ні духом не відає. Воно-то так, проте з одним суттєвим застереженням: ті, хто зберігає ці таємниці, не знає, що з ними робити; їхнє братство — це тільки друга половина «зламаного меча», тож їм не до снаги збагнути сенс тих таємниць. Було б гротеском гадати, ніби браві зачинателі кампаній зі страхування життя мають магічний аркан, який дозволяє перемогти смерть.

Запала тривала пауза; обидва, здавалося, зайшли у власні думки. Потім дзенькнули склянки, і за хвилю капелан сказав: «Звідки у Вас такі дивні знання?»

Барон мовчав.

— Чи Ви не хочете про це говорити?

— Гм. Як про що, — покрутив словами барон. — Дещо пов’язане з моїм життям, дещо мені дано згори, дещо… гм… я дістав у спадок.

— Щоб людина могла успадкувати знання, — це щось новеньке! Щоправда, про небіжчика Вашого татуся розказують нині такі дивовижі…

— Які, наприклад? — зрадів барон. — Мені страх як цікаво!

— Ну, кажуть, що він… він той…

— Був на цвіту прибитий! — весело продовжив барон.

— Ну, не те щоб прибитий… Радше, несосвітенний дивак… Здається, він винайшов, але не подумайте…