Читати книгу - "Білий домініканець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ха, ха, ха! — засміявся барон так голосно, щиро й заметливо, що, лежачи у своєму ліжку, я змушений був закусити носову хустинку, щоб, чого доброго, не зареготати.
— Та я й сам думаю, що це дурня! — перепрошував капелан.
— О, — барон раз у раз хапав повітря, — о, ні на волосину! Все так і є. Ха, ха! Зачекайте хвилинку! Дайте-но, спершу я від душі посміюсь. Авжеж, батько мій, справді, був ориґінал, яких ще світ не бачив. Він мав широченні знання й думав про все, суті чого здатна дійти людська голова. Одного разу він встромив в мене очі, тоді згорнув книжку, яку допіру читав, кинув її на долівку (відтоді він не взяв в руки жодної книжки) і сказав мені:
«Бартоломеусе, хлоп’ятко ти моє, я щойно зрозумів, що все — безглуздя. Мозок — найнепотрібніша залоза, що її лишень має людина. Його слід вирізати як мигдалики. Я вирішив сьогодні почати нове життя».
Вже вранці наступного дня він переїхав до невеликого замка у провінції, що належав нам тоді, і любісінько жив там, аж відчувши, що смерть за плечима, повернувся він додому, щоб тихомирно відійти у вічність тут, на поверсі просто під нами.
Коли я перевідував татуся в його замку, старий щоразу показував мені якусь першинку. Одного разу це було небачене, прекрасне павутиння знадвору на шибці, що його він беріг, як ока в лобі.
«Бачиш-но, сину мій, — пояснив він мені, — тут усередині за павутинням вечорами я запалюю яскравий вогонь, аби привабити комах. Комашня злітається хмарами, проте жодна комашка ніколи не втрапить у павутину, бо між ними і нею віконна шибка. Павук, який, природно, поняття зеленого не має, що таке скло, — бо звідки йому взятися в природі! — ніяк не второпає, що все це означає, і, мабуть, сушить голову над цією загадкою. Тому з кожним днем він снує павутиння дедалі більше й красивіше. А втім, ті ж штани, та назад узлом! У такий спосіб я хочу поступово відвадити сього поганця од беззастережної віри у всесилля розуму. Згодом, верстаючи путь до свого наступного втілення в людину, він буде вдячний мені за такий урок, адже відтепер підсвідомо носитиме з собою скарб знання, що для нього на вагу золота. Коли я ще був павуком, мені, вочевидь, бракувало такого вихователя, інакше я ще дитиною позакидав би всі книги!
Іншим разом він підвів мене до клітки, в якій сиділи скрекотухи-сороки. Батько мій кидав їм жменями корм, птахи жадібно накидалися на нього, і кожна напихалася по саме нікуди, заздрісно припускаючи, що її, — боронь, Боже — випередять інші. Вони блискавично набивали собі дзьоб і воло, аж урешті не могли ковтнути ані зернятка. «Так я відучую цих тварюк од жадоби й неситості, — пояснив мені батько. — Сподіваюся, що в майбутніх своїх втіленнях вони вже будуть скупердягами, а ця риса робить з людей справжніх потвор».
«Або, — докинув я, — винайдуть потайні кишені і вогнетривкі сейфи!» — почувши таке, мій батько замислився і, не промовивши ні слова, випустив птахів на волю.
«Ну вже проти цього ти вже нічого не заперечиш, — мовив він гордо і повів мене на балкон, на якому стояла баліста, чи то пак каменометниця. — Бачиш онде на луках зграю дворняжок? Тиняючись без діла, вони примудряються поставити за Всевишнього якогось витівника. Цю майстерію я зробив для них. — І він узяв камінь і кинув його в одного з собак: той з жахом скочив на ноги і заходився крутити головою навсібіч, намагаючись змикитити, звідки ж узявся той камінь. Нарешті пес безпорадно прикипів поглядом до неба. Подивившись туди і з хвильку покрутившись знову, цуцик ліг. — З його розгубленої поведінки я виснував, що таке з ним уже траплялося не раз. «Ця машина покликана пробуджувати, з допомогою терпіння, в собачих серцях, і то геть безбожних, зародок релігійного почуття, — сказав мій батько і вдарив мене в груди. — Чого сушиш зуби, зухвалий хлопчиську! Ану, згадаєш професію, яка важила б більше?! Невже ти думаєш, що провидіння не пустує з нами, як я — з тими дворнягами?
— Бачите, яким невгамовним диваком, а водночас мудрецем був мій татусь! — закінчив барон.
Після цього вони вдвох щиро засміялись, і він продовжив розповідь: «Ця особлива доля у нашому роду переходить від одного іншого. Не подумайте, будь ласка, що я вважаю себе винятковим, якимсь вибранцем, а мої слова хай Вам не здадуться звичайними хвастощами! Воно-то і в мене є місія, щоправда, досить скромна. Але мені вона видається великою і навіть священною, і я хоч трісни маю її виконати.
Я одинадцятий із роду Йохерів. Першопредка нашого ми зазвичай називаємо нашим коренем. Ми, десять баронів його нащадків, — гілки. Наші імена починаються з літери «Б», приміром: Бар-толомеус, Бенджамін, Балтазар, Бенедикт тощо. Лише ім’я нашого першопредка Христофор починається з букви «X». У нашій родинній хроніці записано, що засновник роду передбачив: дванадцята гілка, що стримітиме у кроні родового древа, знову матиме наймення Христофор. «Дивно, частенько замислювався я, все, що він передбачив, слово в слово справдилося, за винятком, здається, останнього: у мене немає дітей». Просто чудово, що я почув про маленького хлопчика з притулку і взяв його собі за сина, і то тільки через те, що малий блукав уві сні; цю признаку маємо всі ми, Йохери. Коли згодом я дізнався, що звуть його Христофором, для мене це було як грім серед ясного неба, а тільки-но я взяв хлопчика до себе додому, то мені аж дух перехопило від хвилювання. Хроніка порівнює мій рід з пальмою: гілка за гілкою летить додолу, щоб поступитися місцем новим, аж доки залишаться тільки корінь, крона та гладкий стовбур, а в ньому-бо нічого вже не збиватиме соки, що струменіють із землі до вершка, на манівці. Всі наші предки мали тільки синів і жодної дочки, тож схожість з пальмою не потьмарилася.
Я — остання парость, отож живу тут, на горішньому поверсі, під дахом; мене тягне сюди, я й сам не знаю, чому. Мої предки затримувалися на одному і тому ж таки поверсі покоління на два та й край. Мій син… хлопчик він хоч і нівроку… але ж він не мого роду. У цьому пророцтво справджується лише наполовину. Через це я частенько сумую, бо, звісно, хотів би, щоб крона на дереві мого роду була пагінцем з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.