Читати книгу - "Купеля"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В очах Стася блиснули іскри — чи то був відсвіт багаття, чи то гнів. Він до болю стиснув зуби.
— Це ще нічого не значить. Усе одно вона буде моєю, — твердо сказав він.
— Б’юсь об заклад, що ні. — Денис сів поруч зі Стасем.
— Що?! — витріщився на нього Стась. — Ти думаєш, що ця дівка не продажна?! Та вона за тиждень буде повзати біля моїх ніг!
— Ну ти й загнув! — посміхнувся Денис.
— Так ось… — Стась гарячково підхопився з місця. — При всіх заявляю, що за місяць вона буде моєю!
— Відповідаєш за свої слова? — з недовірою запитав Денис.
— Можу навіть побитися об заклад!
— На що спір? — Денис простягнув руку.
— Якщо буде моя правда, то я виставляю вам усім десять ящиків горілки. Якщо програю, ви мені. Іде?
— Хлопці, — обізвався Льошка. — Не забули, що першого вересня нам треба повертатися на навчання?
— Добре, — погодився Стась. — Беру менший термін. Мені досить і трьох тижнів, що залишилися до вересня. Згода чи ні? — Стась уже тримав руку Дениса.
— Можна внести корективи? — Льошка підійшов до хлопців. — Краще горілки п’ять ящиків і кожному з нас по гарній дівці на ніч.
— О-о-о! — схвально скрикнула юрба.
— Перебивай! — погодився Стась.
Льошка рубом долоні роз’єднав руки Дена та Стася.
…Хлопці поснули, а Стась іще довго сидів біля багаття, обмірковуючи плани на майбутнє. Він іще не знав, як йому діяти, щоб спокусити цю руду селянку, але був упевнений, що на це йому знадобиться зовсім мало часу, набагато менше, ніж думають його друзі.
Розділ 9
Олександра Волошина викликав до себе сам генерал Друзь. Це сталося в той час, коли капітан СБУ Олександр Васильович ніс на підпис у штаб заяву на відпустку. Олександр відкрив чорну шкіряну теку, поклав туди аркуш паперу з непідписаною заявою.
Генерал Максим Іванович ставився до Олександра, як до свого рідного сина. Подейкували, що в Друзя був син, який загинув від передозування наркотиків. І хоча Максим Іванович брав із собою Олександра на відпочинок до свого заміського будинку, ніколи про це розмови не вів. Напевно, то були болючі спогади навіть для генерала, який зазнав на своєму життєвому шляху немало випробувань долі, і чоловік тримав згадку про втраченого сина на великому замку в глибині душі. Сашко не знав батьківської ласки, тому всією душею тягнувся до цієї похмурої, мовчазної, вимогливої, але завжди справедливої людини. Іноді генерал викликав Волошина до свого кабінету, щоб просто поговорити, дізнатися, як його справи, тому сьогоднішній виклик у Сашка не збурив ані душевної тривоги, ані хвилювання.
— Дозвольте? — Сашко зайшов до просторого кабінету, уздовж якого тягнувся дерев’яний стіл із натурального дуба без жодної пилинки.
У кінці стола сидів кремезний сивоволосий чоловік. Він підвівся, не поспішаючи пішов назустріч Олександрові.
— Капітан… — почав Олександр по уставу.
— Облиш, Саню, — махнув рукою генерал, і на його обличчі промайнула ледь помітна тепла батьківська усмішка.
Він потиснув руку капітанові, кивнув на стілець.
— Сідай, синку, — мовив генерал та пильно подивився у вічі Сашкові. — Розповідай, як у тебе справи. Усе добре?
— Усе нормально. Збираюся у відпустку.
— Коли?
— Обіцяли відпустити вже завтра.
— Завтра, кажеш?
Лише зараз Сашко помітив, що генерал чимось занепокоєний і стривожений, навіть знервований. Він постукував міцними пальцями по гладкій, натертій до блиску поверхні стола та супив густі брови. Олександр знав, що Максим Іванович завжди робив так, коли або приймав якесь важливе рішення, або був чимось незадоволений.
— Так. Планую завтра ж одразу заїхати до матері в село та поїхати на цілий місяць до Соні. Ми плануємо одружитися.
— Одружитися? — генерал задоволено усміхнувся у вуса. — Це добре, синку.
Максим Іванович знову затарабанив пальцями, зробив паузу.
— Доведеться відкласти весілля на місяць, та й відпустку теж, — зітхнув генерал.
— Щось трапилося? — з тривогою в душі запитав Олександр.
— Ти поїдеш з особливим завданням до Грузії, — сказав генерал. Було помітно, що сказати ці слова йому було непросто. — Лише на один місяць. Неспокійно там, — додав він.
— Так, неспокійно, — задумливо промовив Олександр й одразу, ніби схаменувшись, запитав: — Коли я маю від’їздити?
— Зараз отримаєш інструктаж, дві години на збори і в дорогу.
— Так швидко?! — мимоволі вирвалося в Сашка.
— Потрібно, синку. — Генерал по-дружньому поплескав хлопця по плечу. — Так потрібно. Повернешся за місяць — одразу ж на весілля. Запросиш мене?
— Обов’язково!
В Олександра був час, щоб зателефонувати Софійці та сповістити, що відпустка відкладена на місяць, але він не став гарячкувати й одразу хапатися за мобільника. Якщо сказати зараз, то Соня почне хвилюватися та впаде в розпач, як це було під час останнього його від’їзду. Краще буде, якщо він зателефонує їй уже з Грузії, з місця призначення. Тоді можна буде дати їй новий номер і спокійно, не кваплячись, поговорити.
«Так буде краще», — сказав він собі, збираючись на інструктаж. Складаючи папери до сейфа, Сашко подумав, що восьмого серпня він повинен прибути на місце призначення. Цього дня він мав зустрітися із Сонею. А ще в цей день відбудеться відкриття літньої Олімпіади в Пекіні.
«Три в одному», — усміхнувся він сумно сам до себе, неквапливо повертаючи ключа в сейфі.
Розділ 10
Цієї ночі Соня спала погано. Завжди тиха вулиця здригалася від гуркоту авто відпочивальників, які вузькими сільськими вулицями носилися на шаленій швидкості. Собаки у дворах шалено гавкали, а автівки, проїжджаючи повз їхнє подвір’я, кричали різними голосами клаксонів. Налякані люди повимикали в хатах світло та принишкли.
Софійка не чула, як дід Андрій уранці виганяв корову з хліва на пасовисько, як погодував курей та подибав за хлібом до крамнички. Вона погано спала, тривожно вслухаючись у нічний галас на вулиці. Дівчина прокинулася пізніше, ніж завжди, вийшла надвір, на повні груди вдихнула свіжість ранку. Вона вмилася холодною водою та одразу ж відчула бадьорість. Соня зірвала червонобоке яблуко, яке висіло майже над самим столом. Було таке пахуче й таке прозоре, що, якщо глянути на нього проти сонця, можна було побачити чорненькі зернятка. Софійка струснула яблуко, і зернятка тихенько задзвеніли. Дівчина із задоволенням відкусила соковите яблуко. Здавалося, воно ввібрало в себе всі пахощі літа, пахло медом із різнотрав’я. Коли приїде Сашко, вона збере найкращі, найстигліші та найсоковитіші яблука й поставить у вазі на цей стіл. При згадці про коханого на душі в Соні потеплішало,і за мить спогади про неприємну ніч розвіялися. Дівчина закрутила волосся у вузлик
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Купеля», після закриття браузера.