Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

нещасливо перерваних студій і тривалого періоду рясного читання, самотнього споглядання і потайного самоуцтва. Матеріальне становище було лихе. Шульц не міг собі дозволити купувати книжки, що його цікавили. Отож довгі години він просиджував у тісній конторці за крамницею книгарні Пільпеля, зачитуючись книжками, які старий дрогобицький книгар, батько його приятеля і ровесника Мундка, тримав на своїх полицях. Тоді в Шульцові визрівав письменник, виявився графік; з певністю то не були роки, згайновані даремно, хоча через двадцять років він писав про цей період як про «пропащу, нерозумно змарновану молодість».

Отож, після тривалої паузи він узявся до вчительської праці, якій судилося мало не до кінця бути єдиною реальною опорою його існування, а водночас — прокляттям. Він тримався за неї, хоч би що там було, цупко, потерпаючи, як би не втратити її. Особливо на початку, перш ніж ситуація стабілізувалася, посада мала характер особливо хиткий, тимчасовий. Головною причиною такого стану речей був… брак кваліфікації для навчання малювання в школі. Шульц був самоуком, нетривалі пластичні студії не давали жодних фахових повноважень. Шкільне керівництво прийняло його на роботу з випробувальним терміном і за умови, що у визначений час він здасть спеціальний екзамен і запропонує свої роботи для компетентної оцінки. Цей термін остаточно був визначений на квітень 1926 року, і у зв'язку з цим Шульц перервав роботу в гімназії та від 16 березня готувався до офіційної перевірки кваліфікації, а 19 квітня склав іспит перед державною екзаменаційною комісією для відбору кандидатів на викладання малювання в середніх школах при Академії красних мистецтв у Кракові. Іспит він склав із оцінкою «дуже добре», що посвідчили підписи видатних митців, як-от Войцех Вайс, Константи Лящка і Теодор Аксентович. Проте цього виявилося не досить, бракувало ще якихось необхідних формальностей, аби здобути повні права вчителювання в середній школі. А поки що він учив і далі за умови доповнення повноважень упродовж чотирьох років від миті прийому на роботу.

Чотириліття минуло, закінчився умовний термін, і останній раз Шульц прийшов до школи в червні 1928 року, в день закінчення навчального року, щоб після канікул не повернутися вже на роботу. Він закинув свої справи. У цьому немає нічого дивного. То був тільки офіційний бік його біографії, а власне в той час почала потайки розвиватися літературна творчість, найістотніша з усіх справ, якій судилося з часом відсунути мало не на другий план навіть малярство, графіку та малюнок. Він писав чернетки своїх літературних творів уже впродовж кількох років, проте щойно тепер, звільнившись на певний час від шкільної праці, міг узятися за повніше втілення. Тільки-но закінчився шкільний рік, а вже в липні 1928 року Шульц написав Липневу ніч, одне з перших оповідань, яке щойно через дев'ять років було видане в книжці. За півроку до того помер у Закопаному в пансіонаті своєї матері Владислав Ріф, видатного таланту прозаїк, який пробував свої сили також у поезії. Безумовно, він справив на Шульца істотний вплив, а кількарічні близькі стосунки обох приятелів мали б спричинитися до кристалізації Шульцівського світу уяви, заохотити до письменницької праці. Сьогодні ці гіпотези уже годі перевірити через цілковите знищення всіх рукописів Ріфа.

Впливи були, зрештою, напевно взаємні: непересічна індивідуальність Шульца, старшого від Ріфа майже на десять років, променувала на приятеля, створювала плідний клімат, сприятливий для творчих починань і дискусій. Після смерті Ріфа спогади про його особу чи бодай згадка імені були для Шульца болісними: він залишився сам у краях, які досі вони обстежували вдвох. Коли через кілька років їхня спільна знайома написала Шульцові, то отримала у відповідь два листи, сповнені фантастичних сюжетів, але позбавлені будь-яких елементів особистих справ. У наступному листі знайома згадала про Ріфа. Шульц не відписав ані слова. Зустрівши її пізніше, він вибачався і заклопотано виправдовувався: «Не гнівайтеся, я не міг відписати, я не хотів, щоб Ви мені про це писали…» Шульц почав писати, наче відчуваючи провину, що тільки йому судилося втілити плани, які вони розробляли вдвох, він боявся спогадів про покійного: вони ніби втягували його в небуття, яке стало безталанням приятеля.

Писання до шухляди без шансів на публікацію, навіть без спроб у цьому напрямку, не давало жодних засобів для існування. Шульц не міг забути про школу, яка, щоправда, вибивала йому з рук перо, але давала скромну зарплату. У жовтні 1928 року він склав потрібний екзамен і, здобувши таким чином кваліфікацію, знову був прийнятий у листопаді на роботу, а від 1 січня 1929 року переведений у штат, одначе й далі все ще в ролі «тимчасового учителя». Щойно декрет кураторії львівського шкільного округу за 8 березня 1932 року перевів його до категорії постійних учителів — через майже вісім років педагогічної праці.

Шульц працював по тридцять і більше годин на тиждень. До малювання додалася невдовзі ручна праця, до викладання в державній гімназії — уроки в приватній гімназії та школі-семирічці. Окрім проведення уроків, йому також довірили обов'язки «завідувача кабінету рисунку та практичних занять», час від часу він також викладав математику. Обов'язків було понад міру, до них додалися виїзди на курси та вчительські конференції — до Стрия, Львова, Живця, Августова… Важко було за таких умов надалі творчо працювати, проте він не занедбав творчості, хоча й домашні клопоти не давали спокою. Шульц мешкав із матір'ю — аж до її смерті в 1931 році, зі старшою сестрою та двома її синами — Людвіком і Зиґмунтом Гофманами — і старою дивачкою кузиною. Сестра Ганя, серйозно нервово хвора, завдавала чимало клопотів і сум'яття. Часто вночі він мусив переляканий бігти до знайомого, посвояченого з сестрою лікаря, коли та впадала у супроводжувані конвульсіями важкі невропатичні стани. Небіж Зиґмунт також був обтяжливим співмешканцем — він потерпав на тривалі депресивні недуги, до кінця перебуваючи на утриманні у вуйка. Старший небіж Людвік виселився одразу після одруження з львівською актрисою Дорою Кіпень. Будинок був сповнений похмурої, несамовитої аури: заставлений старими меблями, мережаний вздовж і впоперек трьома літніми жінками, які ступали в м'яких домашніх капцях тихо, мов коти, з'являючись несподівано будь-якої миті в кожному закамарку чималого помешкання. Гнітючий клімат цієї занепадаючої садиби уражав кожного прибульця ззовні. Тишу переривали іноді нервовий напад сестри та нявчання котів. Одначе то була тиша без ізоляції, просякнута безугавним неспокоєм.

Він охоче розповідав про те, що кожен має у мозку свою «затишну клітину», яка за сприятливих обставин стає осередком творчого процесу. Його «затишна клітина» була особливо вибаглива, налаштована по-квієтистськи, закохана у життя в спокої. «Я не міг би