Читати книгу - "Останнє бажання"

— Цеховий знак.

— Ага, імовірно, твоє ремесло — намордники? Прошу сюди. Світло!

Середину великої кімнати, у якій не було жодного вікна, займав величезний дубовий стіл, зовсім порожній, якщо не рахувати великого свічника з позеленівшої латуні, повитого фестонами застиглого воску. Виконуючи чергову команду, свічі спалахнули, заблимали, трохи освітивши приміщення.

Одна зі стін була обвішана зброєю — композиціями із круглих щитів, схрещених алебард, рогатин і гізарм, важких мечів і сокир. Половину прилягаючої стіни займав величезний камін, над яким розташовувалися ряди портретів, що лущилися й облізали. Стіну напроти входу заповнювали мисливські трофеї — лопати лосиних рогів, гіллясті роги оленів відкидали довгі тіні на голови кабанів, ведмедів і рисей, на скуйовджені й обтріпані крила орлиних і яструбиних опудал. Центральне, почесне місце займала голова скельного дракона, що відливала стародавньою бронзою, підпсована, із клоччям, що стирчало з дір. Геральт підійшов ближче.

— Його підстрелив мій дідуньо,— сказало чудовисько, кидаючи в камін величезне поліно.— Мабуть, це був останній дракон в окрузі, що дозволив себе впіймати. Сідай, гостю. Голодний?

— Не відмовлюся, хазяїне.

Чудовисько сіло за стіл, опустило голову, сплело на животі кошлаті лабети, якийсь час щось бурмотало, крутячи великими пальцями, потім неголосно рикнуло, репнувши лапою об стіл. Тарілки й блюда олов’яно й срібно дзвякнули, кришталево дзенькнули кубки. Запахло печенею, часником, материнкою, мускатним горіхом. Геральт не видав подиву.

— Так,— потерло лабети чудовисько.— Краще, як слуги, га? Пригощайся, гостю. Ось пулярка, ось шинка, це паштет з… Не знаю із чого. З чогось. Це-ось рябчики. Ні, зараза, то куріпки. Переплутав, розумієш, заклинання. Їж, їж. То порядна, справжня їжа, не бійся.

— Я й не боюся.— Геральт розірвав пулярку навпіл.

— Зовсім забув,— посміхнулося чудовисько,— що ти не з полохливих. А звуть тебе, приміром, як?

— Геральт. А тебе, хазяїне? Приміром же.

— Нівеллен. Але в окрузі кличуть Виродком або Кликачем. І дітей мною лякають,— чудовисько перекинуло в горлянку вміст гігантського кубка, потім занурило пальці в паштет, вихопивши із блюда половину за раз.

— Дітей, кажеш, лякають,— проговорив Геральт з набитим ротом.— Треба думати, без причин?

— Абсолютно. Твоє здоров'я, Геральте!

— І твоє, Нівеллене.

— Ну як винце? Завважив, виноградне, не яблучне? Але як не подобається, начаклую іншого.

— Дякую. Цілком, цілком. Магічні здібності в тебе вроджені?

— Та ні. З'явилися, коли це виросло. Морда, значить. Сам не знаю, звідкіля вони узялися, але будинок виконує все, чого не захочу. Нічого особливого. Так, дріб'язок. Умію начаклувати їдло, випивку, одежу, чисту постіль, гарячу воду, мило. Будь-яка баба зуміє й без чаклунства. Відчиняю й замикаю вікна й двері. Розпалюю вогонь. Нічого особливого.

— Ну нічого-нічого, а все ж… А ця… як ти сказав, морда, давно вона в тебе?

— Дванадцять років.

— Як це вийшло?

— А тобі не однаково? Краще налий ще.

— Із задоволенням. Мені ж бо однаково, просто цікаво.

— Привід цілком зрозумілий і в принципі прийнятний,— голосно розсміялося чудовисько.

— Але я його не приймаю. Немає тобі діла до цього, і годі. Однак, щоб хоч малість задовольнити твою цікавість, покажу, як я виглядав до того. Глянь-но туди, на портрети. Перший від каміна — мій татуньо. Другий — біс його знає, хто. Третій — я. Бачиш?

З-під пилу й павутини з портрета водянистими очима дивився якийсь товстунчик з пухкою, сумною прищавою фізіономією. Геральт, який і сам, на кшталт деяких портретистів, бував схильним підлестити клієнтам, тяжко покачав головою.

— Ну, бачиш?— скалячи ікла повторив Нівеллен.

— Бачу.

— Ти хто такий?

— Не зрозумів.

— Не зрозумів, значить?— чудовисько підняло голову. Очі в нього загорілися, як у кота.— Мій портрет, гостю, висить у тіні. Я його бачу, але я ж бо не людина. Принаймні, зараз. Людина, щоб роздивитися портрет, підійшла би ближче, швидше за все узяла б свічку. Ти цього не зробив. Висновок простий. Але я питаю без натяків: ти людина?

Геральт не відвів погляду.

— Якщо ти так ставиш питання,— відповів він після недовгого мовчання,— то не зовсім.

— Ага. Імовірно, я не вчиню безтактності, якщо запитаю, хто ж ти в такому разі?

— Відьмак.

— Ага,— повторив Нівеллен, трохи помовчавши.— Якщо мені не зраджує пам'ять, відьмаки досить своєрідно заробляють на життя. За плату вбивають різних чудовиськ.

— Не зраджує.

Знову настала тиша. Язики полум'я пульсували, тягнучись нагору тонкими вусиками вогню, відбивалися блискітками в різьбленому кришталі кубків, у каскадах воску, що стікав по свічникові. Нівеллен сидів нерухомо, злегка ворушачи величезними вухами.

— Припустимо,— сказав він нарешті,— ти примудришся дістати меч перш, ніж я на тебе стрибну. Припустимо, навіть встигнеш мене полоснути. При моїй вазі це мене не зупинить, я повалю тебе з ходу. А потім справу докінчать зуби. Як думаєш, відьмаку, у кого з нас двох більше шансів перегризти іншому горлянку?

Геральт, притримуючи великим пальцем олов'яну кришку графина, налив собі вина, відсьорбнув, відкинувся на спинку стільця. Він дивився на чудовиська посміхаючись, і усмішка була винятково паскудною.

— Та-а-ак,— протягнув Нівеллен, длубаючи пазуром в куточку пащі.— Треба визнати, ти вмієш відповідати на запитання, не розкидаючись словами. Цікаво, як ти впораєшся з наступним? Хто тобі за мене заплатив?

— Ніхто. Я тут випадково.

— А не брешеш?

— Я не звик брехати.

— А до чого звик? Мені розповідали про відьмаків. Я запам'ятав, що відьмаки викрадають маленьких дітей, яких потім начиняють чарівними травами. Хто виживе, стає відьмаком, чарівником з нелюдськими здібностями. Їх учать убивати, викорінюють у них усілякі людські почуття й рефлекси. З них роблять чудовиськ, мета яких знищувати інших чудовиськ. Я чув, балакали, уже настав час почати полювання на відьмаків, тому як чудовиськ стає усе менше, а відьмаків — усе більше. Покуштуй куріпку, доки зовсім не охолола.

Нівеллен взяв із блюда куріпку, цілком запхав у пащу й зжував, немов сухарик, хрумтячи кісточками.

— Мовчиш?— запитав він невиразно, проковтуючи пташку.— Що зі сказаного правда?

— Майже нічого.

— А брехня?

— Те, що чудовиськ усе менше.

— Факт, їх чимало,— вискалився Нівеллен.— Представник їх саме сидить перед тобою й роздумує, чи правильно зробив, запросивши тебе. Мені одразу не сподобався твій цеховий знак, гостю.

— Ти — ніяке не чудовисько, Нівеллене,— сухо сказав відьмак.

— А, холера, щось новеньке. Тоді хто ж я, по-твоєму? Журавлинний кисіль? Клин диких гусаків, що тягнеться до півдня тужливим листопадовим ранком?