Читати книгу - "Долина джерел"

— Знаю про вас більше, ніж собі гадаєте,— каже мати тим-таки противнющим голосом, і я не втримуюся, щоб не всміхнутися. В цю хвилину я стаю доросліший за неї — мені покладено на плечі куди більше досвіду. В цю хвилину я навіть поблажливий, як бувають поблажливі умудрені.

Але мене знову запік біль. Я закусив губу: оцю стіну, яка між нами, вже не зрушити, поки живе її наївність і моя стареча поблажливість. Адже це те, що руйнує в материних очах її золоті вогники; ті вогники так химерно догоряють у її очах, і це ще більше додає мені болю. Я наче в міжрядді йду. Поміж братом і нею. Кожен з них хоче залучити мене на свій бік. Я йду у міжрядді й вибираю: треба мені бути спокійним і розважним.

— Все це даремно,— бурмочу я.— Зрештою...

— Що зрештою?— швидко перепитує мати.

— Він і мені запропонував піти сьогодні на естраду.

Це брехня, і я повертаюся до матері: мені здається, що на мене спаде зараз грім з ясного неба, а мати встане й піде від мене геть. Але сталося навпаки: в її очах знову заграли золоті вогники. Як не дивно, вона мені повірила. Повірила простодушно і ясно, як може вірити добра й гарна жінка. Сором обпік мені щоки, але я дивився на неї незмигно. Адже, попри цей сором і попри брехню, я відчував у цю мить і щастя — все-таки вони загорілися, ці вогники.

Брат знайомив мене з Лялею. Лялька, яку знали ми від дитинства і з якої не раз кпили, стояла переді мною з поважно підтисненими губами. Її щоки трохи зрожевіли, носик піддерсь, і мені аж дивно стало — що знайшов у ній мій брат! Невеликі очі, недовгі вії, сяке-таке волосся, якого ледве стає на вузлик ззаду, худа, довга шия, цибаті ноги — все це вище мого розуміння. Вона подала мені руку, і я по-хлопчачому стис її. Вона трохи поморщилася, але тільки на мить — на обличчя її знову лягла та ж таки урочистість; здавалося, манірно присяде і зробить мені кніксен. Брат дивився вбік, від того скло його окулярів відсвічувало, і мені ще дивніше стало бачити його отакого: зніяковілого й гордого, з цими променистими скельцями на очах. Кортіло бовкнути щось їдке й ущипливе (не так братові, як його кралі), але нічого такого я не вигадав; ми стояли в парку на глухій алеї, довкола ходили парочки, і я вже, здається, заважав братові й Ляльці. Я повернувся й пішов, обірвавши цей надзвичайний церемоніал, покинувши в сутіні Ляльчиного задертого носика і полиск братових окулярів. Парк шумів наді мною столітніми коронами: здавалося, прийшли вслід за ними й наглядають наші дуби. Я прийшов у сквер до статуї Артеміди. Богиня стояла, оточена палісадничком, і трималася за ріг оленя. Праву руку в неї відрізано, і мені стає жаль її каліцтва — відпиляна рука, мабуть, блукає десь по білому світу. Богиня стоїть, як стояла, хоч це теж облуда: одна нога попереду, друга позаду і зведена на носок, еге ж, вона йде, ця залізна жінка!

Коло неї сьогодні порожньо, тільки дуби шелестять свою одноманітну казку — мені навіть хочеться сісти тут і пересидіти цілий вечір. Адже і ця казка, і ця залізна жінка хвилюють мене, хай і годі зрозуміти чому.

Зовсім неподалець естрада, де крутять документальні фільми, які я маю передивитись. Вже й зараз там стрекотить кіноапарат. Там багато лавок і сидять кілька бабусь та дідів. Кілька пар, котрим чомусь не хочеться блукати під покровом Артеміди, і кілька поодиноких роззявляк, як оце я. Тут ті, в кого нема телевізорів, або кому телевізори набридли: все-таки тут чисте повітря, ним дихати б і дихати! Я сиджу й дихаю повітрям, густим і свіжим, в ньому запахи далеких матіол і троянд, в ньому запахи річки з її намулом та рибою; риба ця пливе й перед очима, ген отам на екрані, на білому чистому полотні, пливе й зникає, наче розщуковує зниклу руку богині. Ту руку шукають і усамітнені на алеях тут, у парку, і на тому дощатому мості через Тетерів. Всі вони — шукачі, всі в якомусь танці у парі одне з одним і в парі з ніччю. Панує над нами однорука богиня, і всі улягають тому пануванню безвідмовно.

Брат зайшов за мною об одинадцятій. Ми рушили вниз по крутих стежках, брат подавав Ляльці руку, і вона, спираючись на неї, сміялася. Зробилася незграбна на цих крутих стежках, хоч малою вибігала їх уздовж і впоперек. А може, це так і треба, подумав я: незграбність і сміх, манірна невправність і тихе зойкання, коли посковзується нога. На мене вони не зважали, та й нащо — я ще там, унизу, те ж бо, що внизу, перейдено, як перейдений клас у школі, втонуло воно й не повернеться. Вони ж — на горбах, під дубами, в парку, на лавках, коло богині, котра йде і йде, вони — наче кози, деруться вище й вище, а мені тільки й роботи, що плестися за ними.

Ми спустились у завулок, а коли мали вийти на вулицю, стали. Лялька зирнула на брата, і я раптом зрозумів, що його в ній вабило. Очі в неї не були малі — більші навіть, ніж треба, очі ці дивно світилися — і таким сяйвом, що мені аж подих заклало. Ось вона, таємниця, подумав я, ось що по-справжньому сховано від мене. Вона всміхнулася, і я навіть забув про той її задертий ніс. Однак це була чужа дівчина, надто чужа, і мене аж зло пойняло: яке має право вона дивитися отак на мого брата