Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

Від того то Лєвака почули ми в камері деякі цікаві новини зі Львова. А саме він оповів нам дещо про поставу молоді у львівських школах у звязку з тим, що нова влада скасувала хрести, образи святих (де такі були), навчання релігії у всіх школах та заборонила спільну молитву молоді перед наукою і по науці. Лєвак оповідав, що вся молодь у гімназіях з моментом, як до кляси на першу годину входив учитель, вставала і відмовляла потихо «Отче наш», а потім сідала (до того часу ту молитву відмовляв один учень голосно, а всі потихо). Так само демонстраційно відмовляла вся молодь потихо «Богородице Діво» після закінчення останньої години. Учителі, тоді ще всі свої, розуміли добре молодь і в дусі напевно з нею солідаризувались, а підчас тої молитви стояли мовчки, як і за польських чи австрійських часів. Очевидно — всі ми раділи таким здоровим відрухом молоді і не припускали, що совєтська влада зломить той відрух так скоро своїми випробуваними за довгі роки методами: брутальною силою і провокацією.

Той же Лєвак розповідав нам також про величезну підготову большевиків до т. зв. Всенародніх Зборів, вибори до яких назначено на 22. жовтня 1939 року. Передвиборча акція йшла большевикам, як він казав, тяжко, тому вони запрягли до роботи ще в останніх днях тисячі агітаторів. Особливо зле йшло большевикам у Львові, де більшість населення не скривала своєї ворожої постави до нового режиму. Це виявилось між іншим і на великому передвиборчому вічу в салі «Сокола» ІІ при вул. Кентшинського, де польська публіка — як він оповідав — вислухала спокійно большевицьких промовців, а на закінчення відспівала остентаційно відому роту Конопніцької «Не дами зємі, сконд наш руд», чим аранжери віча були докраю збентежені.

Від інших новоприбулих з волі дістали ми потвердження всього того, що нам оповідав Лєвак, на сто відсотків. Значить: нова влада вже своїми першими ходами і виступами, серед яких не останню ролю грали й безглузді масові арештувания, насторожила проти себе маси населення, яке спочатку займало до неї в більшості невтральну позицію. Кадри насторожених і згодом невдоволених зростали з дня на день, у міру того, як поступали різні «акції» нової влади. І вже за кілька місяців сов. влада довела до того, що мала проти себе бодай 90 відсотків населення краю. Не помогла нічого ні скажена большевицька агітація, ні нечувана до того часу в нашому краю демагогія. Всі слої населення побачили, яка пропасть існує між словами большевицьких агітаторів і ділами сов. влади, тому ніхто їм не вірив. Можна сказати сміло, що за вийнятком тих, які користали безпосередньо з «благ» нової влади (а таких було всього кілька відсотків), загал населення Галичини — українці, поляки і навіть жиди — зайняв супроти большевицької влади виразно ворожу поставу і мріяв тільки про те, як позбутися і нашого краю того зненавидженого ворога.

В пятницю 20. жовтня перед полуднем прибув до камери сторож-енкаведист і, спитавши про моє прізвище, сказав: «Собірайтєсь с вещамі!» Я став збиратися, в камері всі заметушились. Бо почувши, що мене кличуть «с вещамі», думали, що я виходжу на волю.

Тому всі товариші недолі просили мене повідомити про себе чи то їх рідню, чи когось з близьких. Дехто дивився на мене може навіть з завистю. Тимчасом того дня зачався новий етап мого тюремнидтва: мене, враз з цілою громадою інших українських вязнів, повезли аж у Москву.

Їзда в напрямі головного двірця. — Поїзд-мариво. — В клітках, як дикі звірі. — Голод і спрага. — Свербячка, чи нерви? — Кого я пізнав. — Чорним вороном через Москву. — Плач през. К. Левицького. — Ми на Лубянці.

Я попрощався з усіми мешканцями камери і за хвилину мене викликали з речами. Я зійшов по сходах на долину і мене впровадили знову до невеличкої кімнати-канцелярії, тої самої, де мене основно зревідували перед вкиненням до камери ч. 5. Тепер, у приявності двох старшин НКВД, з яких один був начальником тюрми, а другий моїм конвоїром, у мене перевів знову докладну ревізію третій енкаведист. Ще в камері сховав я заздалегідь на всякий випадок у рубцях при кишені маринарки невеличку голку і в другому місці маленьку шпильку, а в рубцях штанів дрібнесенький кусочок олівця (без деревяної оправи). При ревізії знайшли в мене два кусники правдивого олівця, що їх я врятував першим разом, але те, що я сховав у рубцях, залишилося при мені.

Командант тюрми, передаючи конвоїрові велику жовту коперту, сказав до мене, що в ній е мої папери-документи, а також годинник. Я зрозумів, що мене перекидають до якоїсь іншої тюрми, але що мене повезуть аж у Москву, я не подумав. Командант передав ту заляковану коперту старшині-конвоїрові і коли я по ревізії знову убрався, мене випровадили на вязничне подвіря.

На невеличкому подвірї стояло звичайне каптажне авто з широкою, некритою плятформою, на середині якої лежало велике Гумове колесо. Я видряпався на плятформу і сів на колесо. Поруч мене опинилися три молоді сторожі-енкаведисти, озброєні в кріси і револьвери, а старшина з жовтою копертою и руках, в товаристві ще одного, молодшого, сів коло шофера. Отже мене везло 6 енкаведистів.

Авто рушило з подвіря і попрямувало вулицею Льва Сапіги вгору, в сторону головного двірця. Це означало, що мене повезуть кудись дальше залізницею. По дорозі мусіли ми затриматись напроти політехніки, бо вулицю в тому місці затарасувало друге вантажне авто, заповнене пропаґандивною літературою, що її роздавали два чи три агітатори прохожим та студентам, які виходили з брами політехніки і товпились біля того авта. Наше авто було так близько того другого, що я сягнув рукою, і один з агітаторів пхнув мені газету «Червони Штандар» і ще якусь летючку в польській мові. Але один з моїх конвоїрів незамітним рухом руки ту літературу від мене забрав.

Як тільки ми вїхали в ту людську гущу, в якій ледве чи хто зорієнтувався, що це везуть арештанта, я подумав, чи не заризикувати б і не скочити в ту юрбу. Але де запорука, що та юрба мене між собою сховає, або дозволить утекти? Риск був завеликий, тим більше, що я мав би проти себе певних шістьох озброєних енкаведистів і трьох агітаторів з