Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

Ми вїхали кількадесять кроків, як з будинку академічної гімназії вийшов мій добре знайомий учитель М. Легким кивком голови я його поздоровив, він мені так само відповів, і я був певний, що він повідомить моїх приятелів, які були одночасно і його приятелями, що він бачив, як мене вивозили. Тим часом по повороті з Москви, 19 місяців пізніше, я ствердив з сумом, що проф. М., мабуть з перебільшеного страху, не згадав про мій вивіз зі Львова нікому ні одним словом. Як швидко люди піддавалися панічному страхові, що його поширили довкола себе большевики, і як зразу ж «пристосовувались» до нових обставин!

Наше авто, не доїжджаючи до головного двірця, скрутило ліворуч поміж магазини Народньої Торгівлі, Маслосоюзу й інших торговельних фірм до розгалужених тут бічних залізничих рейок. Саме на цьому закруті минало нас вантажне авто Маслосоюзу, в якому поміж іншими робітниками побачив я і робітника-односельчанина, гарного, ідейного хлопця-сироту, що його я перед роком стягнув з села і примістив на працю у Львові. Не зважаючи на мій заріст, він мене пізнав і вклонився, на що я відповів тільки кивком голови. Він єдиний не побоявся потім оповідати про мій вивіз своїм і моїм знайомим.

Коли скінчився той бльок магазинів, наше авто спинилось. Під охороною пятьох сторожів я попрямував далі через яку десятку рейок поміж безчисленними вантажними вагонами, аж нарешті ми опинились перед якимсь дивним поїздом. Той поїзд стояв відокремлено, його вагони мали маленькі, заслонені віконця. Коли я ввійшов за своїм провідником до середини вагону, а побачив, що це вагон-тюрма, де келіями були строго відокремлені від себе, вузькі переділи-клітки. Виглядало зовсім так, якби в таких клітках мали перевозити диких, небезпечних звірів. Кожний переділ був строго ізольований двома стінами від інших, а задня стіна була без вікон. Вхід до переділу замикали грубі залізні ґрати і на них ще й важкі залізні двері. І в ґратах, і в дверях був малий отвір, через який подавали арештантам їду. Кожна така клітка, призначена на одну особу, мала здовж поперечної стіни лавку, на якій можна було сидіти і спати. Під стелею була заґратована лямпочка. Коли залізні двері були відчинені, то до клітки доходило світло від коридора, що йшов вздовж вагону попід віконця — єдині віконця у вагоні. Ті віконця мали полотняні занавіси, що їх наша охорона відслонювала тоді, коли поїзд був поза більшими стаціями. Коротко: наш поїзд-мариво був одною з відмін т. зв. столипінок, що ними від часів царського міністра Столипіна перевозили вязнів на дальші віддалі. Большевики ці поїзди-вязниці, як і всю тюремну систему в СССР, «видосконалили», згідно з вимогами свого твердого, жорстоко-нелюдського режиму.

За своїм конвоїром я пройшов майже ввесь вагон і бачив праворуч кільканадцять загратованих порожніх кліток. Щойно в одній з кінцевих кліток я побачив у ґратах впялеиі в мене запалі очі та заросле обличчя, і мені здавалося, що це був або кол. посол УНДО і редактор католицького тижневика «Мета» у Львові Володимир Кузьмович, або згаданий вже польський соціалістичний діяч Скаляк Бронислав (помер 1948 р. в Лондоні).

Від сусідньої клітки розсунули грубі залізні ґрати і впхали мене до середини та знову засунули ґрати, а за ними замкнули ще й залізні двері. Я опинився наче живий у могилі. Почування страшне, несамовите! Думки тиснулися роєм до голови, в якій шуміло так, що я був раз якби приголомшений, то знову ніби в гарячці. На один момент мене щось здусило в горлі і короткий, спазматичний плач потряс усією моєю істотою. А потім у страшній розпуці я став молитися. Боже, як я тоді молився! Перед очима станули мені українські бранці па турецьких галерах, такі ж нещасні, як і я, і я молився гаряче їх молитвою:

— Ісусе Христе, Що перетерпів такі страшні муки, помилуй мене!

— Мати Божа, Що так важко страждала під хрестом Свого Сина, рятуй мене, рятуй нас усіх!

Ця коротка молитва, що плила з глибини моєї душі, принесла мені деяку полекшу. Я трохи уснокоївся і став наслухувати.

За якийсь час я почув рух у коридорі. Десь розсунулись залізні грати і зараз потім знову засунулись, а за ними й залізні двері. Очевидно — привезли нову жертву і вкинули до клітки. А за хвилину отворили залізні двері в моїй клітці і я дістав через ґрати світло з коридору, що продиралось несміливо через віконце з занавісами. Чід того моменту вартовий енкаведист ходив рівномірним кроком по коридорі і споглядав мовчки на кожну клітку, чи пак на її мешканця за ґратами.

Що якийсь час чув я, як поодинокі клітки відчинялися і замикалися знак, що їх заповняли дальшими вязнями.

Серед крайнього напруження нервів провів я так пятницю і суботу. Коли в суботу пополудні рух у моїм вагоні припинився зовсім, я зрозумів, що всі клітки в ньому були вже заповнені. Зате я почув, як менш-більш що півгодини важке авто заїздило безпосередньо перед наш поїзд-мариво, з чого я зробив висновок, що енкаведисти за одну добу приготовили для своїх транспортів дорогу вже безпосередньо до самого поїзду та вивантажували вязнів до вагонів просто з авта. Рух того авта чув я цілу ніч з суботи на неділю.

В неділю рано 22.10., точно в місяць після того, як червона армія ввійшла до Львова, наш поїзд рушив у дорогу. — Куди мене везуть? — мучила неспокійна думка. — І хто є інші вязні цієї тюрми на колесах? — Очевидно, везуть нас до Києва, столиці Української соціалістичної Радянської Республіки, де, можливо, зроблять проти нас, зокрема проти членів УНДО, якийсь показовий процес, щоб нас своїми так добре випробуваними методами скомпромітувати і через нас кинути тавро на ввесь український національний рух. Боже, дай мені силу все те витримати!

Ані в пятницю ані в суботу не дістав я у вагоні ніякої їди. Щойно в неділю раненько безпосередньо перед виїздом мені подали через отвір у ґратах малий хлібець і кілька грамів мілкого цукру. Старшина НКВД, що передавав хліб і цукор, казав їсти хліб потрошки, бо це все, що ми дістали на дорогу. Але куди ми їдем і на як довго передбачена наша їзда, він не сказав. Говорив він це через отвір у ґратах шепотом кожному з