Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли наш поїзд виїхав уже поза обсяг т. зв. Великого Львова, один з охорони відсунув занавісу на віконці, яке було навскіс від моїх ґрат, і я бачив, що поїзд прямує на Тернопіль. Чи знало українське населення тих місцевостей, через які наш поїзд переїздив, яке призначення того поїзду і кого він везе? Ледве. В кожнім разі було щось несамовите в тому темпі, з яким нова влада поспішилася перебудувати залізничі рейки від кордону до Львова з вузьких на широкі, і пустити ними, як думаю, перший такий страхітливий поїзд через галицько-українську територію. Бував я в різних державах світу, але не чував ніде про такі поїзди-тюрми, яким їхав оце в невідоме. На ганьбу всього світу видумала такі поїзди царська Росія, а большевицька влада не тільки не скасувала тих поїздів, а ще їх розбудувала й видосконалила.
По двох добах їзди наш поїзд спинився десь у полі, як мені здавалося, в околиці Вінниці. Там ми перестояли чомусь цілу добу і рушили поволі далі. Минули знову майже дві доби, як поїзд спинився серед великої маси товарних вагонів. Я догадувався, що ми в Києві. Мої здогади, що наша дорога тут скінчиться та що нас затримають тут у якійсь тюрмі, не здійснилися. Постоявши серед товарних вагонів півтора доби, де нам видали вдруге по кусникові хліба та по кілька грамів цукру, поїзд рушив далі. Спершу я думав, що нас везуть може у Харків, але з веденої пошепки розмови двох членів нашої охорони я зрозумів, що остаточна ціль нашої їзди — Москва. Небагато до говорення в справі арештованих у Західній Україні мав Київ. Про все рішала тільки й виключно Москва, а київський уряд мав (і має тепер!), можна сказати, чисто декоративне значіння.
З Києва наш поїзд гнав уже дуже швидко, так що в суботу 28. 10., себто 9-ого дня, рахуючи від моменту, як мене всадили до поїзду у Львові, ми прибули під вечір на якусь товарну стадію в Москві.
Тут хочу ще згадати, що поза тим хлібом і цукром дістав я і, розуміється, всі інші вязні за всю ту 9-денну дорогу всього тричі теплу страву. Це була якась колотюха з бараболею, що її варила мабуть сама наша охорона. Видно, що бракувало також тарілок і навіть ложок, бо коли ту колотюху зїв мій сусід зправа, то мені передано від нього і немиту тарілку і ложку, а від мене сусідові зліва і т. д. Двічі денно нам передавали гарячу чи теплу воду і це був увесь наш харч і вся вода в довгій дорозі. Нічого дивного, що всіх нас мучив голод і жахлива спрага; в горлі мене так пекло, що я, щоб її заспокоїти, при виході на сторону рано і вечором не жахався вливати в себе цілими пригорщами воду з паровоза, що її спускав у потребнику. Та вода була перемішана з кусниками соломи і сажею
Та мучили мене не тільки голод і спрага, але пашіло-пекло і все тіло. Я думав, що на мене впала якась страшна короста, і дер на собі тіло до безтями. Аж коли я по купелі опинився в камері на Лубянці, моє тіло відійшло. Московські вязні пояснили мені це пашінпя тіла високою напругою чи пак грою нервів.
За всю дорогу я не міг ніяк довідатися, хто є люди, що їх везуть зі мною в одному вагоні, поза през. д-ром Костем Левицьким, який, не зважаючи на заборону, говорив завжди голосно, а раз почав за щось там справжню сварку з охороною, його я пізнав добре по голосі і характеристичнім кашлі. По голосі пізнав я і посла Володимира Целевича, який попросив раз в охорони сірника. А коли наш поїзд прибув уже в Москву і мій сусід зправа попросився до потребника, конвоїр провів його поруч моєї клітки, забувши замкнути на той час отвір у залізних дверях, як воно завжди при таких нагодах бувало. Тоді я побачив виразно заросле обличчя д-ра Дмитра Левицького, б. довголітнього голови УНДО й Української Парляментарної Репрезентації у Варшаві в рр. 1928-1935. Так отже, не зважаючи на таку строгу охорону й ізоляцію всіх вязнів, я знав, що, крім мене, в тому самому вагоні везли ще цих трьох визначних українських національно-політичних діячів.
Починало сутеніти, як нас стали випроваджувати з вагону поодиноко з речами до чорного авта, що стояло оподалік і було зверха зовсім подібне до тих авт, якими у Львові перевозили трупів. Це був ославлений «чорний ворон». Коли прийшла черга на мене і мене привели перед те авто, я побачив, що воно має серединою вузький перехід, а по обох сторонах по 4 коробки-шафи, не більше як 70-80 пентаметрів височини і найвище піп метра ширини. Отже цим «чорним вороном» перевозили вісьмох строго ізольованих вязнів. До одної з тих коробок, малоіцо більшої як коробка па приміщення ляльки в порядній крамниці, втиснули мене з трудом з моїм клунком, а коли мені замкнули перед носом дверцята, я опинився в темноті і такій тісноті, що почув відразу, як мені бракує повітря. Я став дуситися, хотів вертати, але не міг. . Хворий на серце такої муки напевно не видержав би. Коли я так мучився і хапав повітря, я завидував тоді навіть галицькому псові: бо я нераз бачив, як у місті везли у візку зловлених на вулиці заблуканих чи безпанських псів, але над таким візком. були широкі грати, через які доходило до них і повітря, і сонце… Того всього тут не було. Людина в СССР не мала навіть тої охорони, що у нас собака.
В одному моменті я почув, як напроти мене втискали до такої коробки през. К. Левицького. Один з енкаведистів взяв його за директора цукроварні, а бодай висловив такий здогад до свого сусіда. Як през. К. Левицький влізся до тої коробки, я сам не знаю. Після того «чорний ворон» рушив з повним вантажем і мені здавалося, що він їде в безконечність. Я чув, як ми їхали містом, чув рух трамваїв і напружував усі свої сили, щоб не зімліти. Парені і і ми вїхали через якусь браму, переїхали через якийсь поріг і станули. Було ясно, що ми на якомусь подвірї. Настала гробова тишина, яку раз-у-раз переривав не то крик, не то плач през. К. Левицького:
— Люди
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «595 днів совєтським вязнем», після закриття браузера.