Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

Ночами коні бавили одне одного і кохалися навіть. Кінь на весь білий світ кляв і своїх кастратів-валахів, і свою долю, пускав сльозу з ока і стискав зуби до болю, ніби хотів перегризти своє статеве неміччя.

Іноді Гнідко зосереджувався і слухав, як господар починав говорити чи то з ранковим морозцем, а чи з вітерцем – то спокійно, а то гаряче й заповзято, то розчулено й докірливо, а то злобиво. Кінь ніби відчував, як Карпо подумки носився по світу, пригадував Харків, Куму, Тамань, Армавір, Південний Буг, Баштанку, побратимів своїх і недругів: Жлобу та Куліша, Приймака та Якіра, Котовського, Петлюру, Василенка, Федька, Залізняка, Ворушила, Чучупаку, Коцура, Скоропадського та отих “вахмістрів” колишнього дванадцятого уланського полку на румунському фронті – Воронянського, Криворучка, Пархоменка і Шарого, а ще Тютюнника, Гальчевського і сотні інших. У Карпових споминах зводився циган Василь у ріднім Чигирині при наметах на Луці, Левків брат Никодим, вільні козаки і генералівці, джерело Громобоя зі смачною чистою та холодною водою, Дівочий монастир поряд, дядько Дука біля каруселі на ярмарчищі та розвідник Іванович, який ходив і до самого Змія в лігво, згадувалося і смертовбивство з махновцями на Правобережжі та Полтавщині аж до втечі “батька” в Румунію.   

Шморгаючи від нежиті носом, Карпо знову й знову відривав від себе ті спогади, а вони, як навіжені, вперто лізли, ставали на пути, дерлися й сперечалися. В отих спогадах ніби знову він побув поряд із Ошером Шварцманом, рядовичем у Щорса. Тоді, у тиху жовтневу північ вони напали із-за Збруча на отамана Палія, потім – на Тютюнника та отамана Гальчевського і билися смертно чотири місяці вдень і вночі. Карпо й тепер зводився в сідлі, напружував м’язи, те згадуючи. А ще переносився думкою у пекельну літню січу з мусаватистами в Туркестані, після якої ледве виніс своє життя на білий світ. Пригадав, як дав Богові клятву: якщо виживе, до кінця днів своїх дякуватиме йому й віритиме, як своєму рятівникові та хранителеві. “Це ж і Гривку ти послав мені, Боже, за молитви мої ревні, - звертався він до Всевишнього. – Спасибі Тобі за все! Ти єдиний – праведний та вічний на світі!”

“Заводи й фабрики, по Марксу та Леніну, як запевняв Якір, передамо робітничим радам, землю – селянським, а всякі невдоби : піски, гори, яри, байраки – спільно озеленимо, болота осушимо, лісами й надрами користуватимемось общинно… - плів одне й те ж Карпо, жестикулюючи вільною рукою і розмовляючи з уявним опонентом. – А як же ви думали? – питався когось ворожого. – Скільки витерпіли нужденних поневірянь, обливались потом, кров’ю і сльозами, життя клали на ваші щедрі втіхи, радощі та гаразди, і – нізащо!? Не вийде, панове! Не діждете, окаянні! Дякуйте, череваті, що живими з мошнами золота повиривалися від нас до антантників-капіталістів та буржуїв! Дякуйте, сучі сини, бо й там вас дістанемо! А ви що ж думали? Дістанемо!”

“До кого він говорить?” – сягнисто топчучи вологу путь і кидаючи на пройдений шлях тяжкі кімля чорнозему, ніяковів у здогадах Гнідко. “З вітром чи що він сперечається? – обізвалася тихим фурканням Гривка до Гнідка запитливо. – Може, на мене за щось нарікає?” І щоб сподобатись господареві, крутнула головою та пішла клусом, потягнувши й Гнідка за собою.

Розвівалися кінські гриви, шерхло від морозцю під копитами, говорив сам до себе вершник, тихо-червоно падав у заграви Захід...

Поки Карпо “носився по світу, як неприкаяний, бозна й де”, як докоряла йому дружина Ганна, в Чигирині життя йшло до прийднів своїми стежками: у злигоднях, смертях та голосіннях, в голоді й холоді. Щодень дзвонив охриплий дзвін на каланчі Камінної Гори, сповіщаючи про наближення чиїхось військ, - пореволюційна буря, ганяючи їх Україною, не минала й Чигиринщини. Сьогодні цілий день глухо бабахкали гармати батька Махна, строчили кулеметами його тачанки, а завтра їм на зміну прибували денікінці, красновці, ангельці, зеленівці, марусинці, григорівці, івановці, петлюрівці, коцурівці, чучупаківці, тютюнниківці, червонокозаки, вільнокозаки... І всі “визволяли” Чигиринщину, не знати від кого та від чого. Ні кінця, ні краю, здавалося, не буде людському лихові, бо кожний “визволитель” грабував, руйнував і палив, гвалтував і вбивав, мобілізував парубків і чоловіків, забирав усе, що бачив, “в ім’я революції та боротьби з бандитами, від імені народу, на благо трудящих, за мир на землі і волю”.

Російсько-імперська загарбно-тюрмонародна деспотія-тиранія за довгі роки абсолютистського панування наплодила стільки різних люмпенів, злодіїв, убивць, пройдисвітів, авантюристів та інших утриманців-насильців, що з ними, звільненими революцією, трудовому людові годі було впоратися, а ще по тих мобілізаціях, після яких на плечах жіноцтва лишалися тільки каліки, старі та малі. Виховала вона (і з допомогою православ’я теж) росієприхильців та прибічників - покручів, які, хоч і були проти царату, трималися різних проросійських генералів, не бачучи без того свого подальшого панівно-лакизного життя, і робили все, щоб нашкодити своїм годівникам в Україні. До них приєднувалися і єврейські функціонери, які досі були каталізаторами всього російського, а тепер, після погромів, терпіли непереливки, часто шкодуючи за дореволюційним життям.

 Найгірше становище серед того братовбивства було у петлюрівців та у їхньої основної сили – українського селянства. Проти них воювали царські генерали всіх калібрів і мастей: так звана Червона Гвардія проленінського штибу із проросіян, Червоні Козаки всіх гатунків, польські агресивні з’єднання, що сподівалися повернути в своє лоно Україну й Білорусію, і врешті Антанта, яка під впливом пропольської та проросійської пропаганди вважала українців-петлюрівців повстансько-бандитським різновидом росіян, зовсім не орієнтуючись у історичних та етнонаціональних особливостях…

Затурканим, заклопотаним вічним безправ’ям, визиском, злиденною нуждою і відсутністю поняття про власну державність простолюдинам і чисельним чиновним “хахлам” було не до високої політики. Лозунги “Земля – селянам”, “Заводи й фабрики – робітникам”, “Воля – народам” були близькими трударям, їм було зрозуміло, що лише коли земля, фабрики і заводи належатимуть їм, а при владі будуть ними обрані ради депутатів, вони матимуть і гаразди зі своєї праці. Ці гасла влаштовували і різношерстних паразитичних