Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Часом я усвідомлювала, що не паную над своїм тілом. Робила міни, вимахувала руками.

— Твоє обличчя виражає все, — сказала якось вона, спокійно підносячи чашку до губ.

Я сприйняла це не як комплімент, але вперше відчула якийсь обережний вияв симпатії. Її обличчя не виражало нічого.

Вона розпитувала мене про Польщу. Якось після кави, яку, за ритуалом, пили у вітальні, я показала їй на карті, де я живу. Вона дивилася з удаваним зацікавленням — підняті брови, спокійно повторюване «yes, yes» у коли я реферувала їй історичну ситуацію краю. У якомусь раптовому проблискові я здогадалася, що для неї це не мало ніякого значення. Спати вона пішла раніше, сказала, що почувається дуже втомлено.

Ще коли не віднайшовся мій багаж, мої добре знайомі речі, вона показала мені бібліотеку. Входилося туди з маленького подвір'я, отже, була відділена від решти дому. Була там Encyclopaedia Britannica 56 року, зібрання світової прози у гарних темнозелених шкіряних оправах. Були альбоми про мистецтво, каталоги з аукціонів, словники, лексикони, декілька випадково підібраних філософських книжок, якісь всесвітні історії, мітології. Тому, поки не прийшли ще мої книжки, я сиділа у тій бібліотеці на драбинці й переглядала усе справа наліво. Наштовхнулася, на своє здивування, на цілу полицю книжок про Польщу. Знаходила там дуже цікаві речі. Наприклад: «Poland is a country which has popped up on the map of Europe from time to time though never quite in the same place twice».[1] Могутня мітологія зі вступом Грейвза, видана 1958 року, з англійською самовпевненістю стверджувала, що «Silesia, Germany». Не вірячи власним очам, я прочитала в якомусь американському журналі про «polish concentration camps». Увечері дзвонила додому з будки в містечку, аби впевнитись, що дім ще існує.

Десь саме тоді, за тиждень після приїзду, я вибралася на першу краєзнавчу ескападу. Двадцять хвилин їзди приміським двоповерховим автобусом — і я вже в Росиліні. Місце, рекомендоване в моєму путівнику завдяки незвичній каплиці, де за сто років до Колумба на стінах помістили візерунки американських рослин — знак, що шотландці бували в Новому Світі значно раніше. Не про це мені йшлося; історія завжди здавалася мені неістотною. Я поїхала туди, бо незадовго до того знайшла згадку про Святий Ґрааль, укритий у тій каплиці. Він міг там бути. Колись.

Якщо взагалі існував. У самотності моєї кімнати мене охопило якесь збудження. Я миттю зіставила — і це було як вибух — те, що мені сказала моя господиня попереднього вечора. Що в Росиліні є дослідний інститут, де клонували овечку Доллі. Вівця, Агнець, Христос, Кров Христова, Тіло Боже, Гени, Хромосоми, Безсмертя. Може, я ненароком опинилася в самому центрі світу, в самому центрі таємниці? Маленький дощовий шотландський Єрусалим. Периферійний центр світу. Центральна периферія. Скарб, укритий у найменш очікуваному місці. Мереживні, вишиті клейнодами краї космосу. Я їхала на верхній платформі автобуса вогкими зеленими долинами, рівними, симетричними, нудними. Квиток до каплиці коштував два з половиною фунти.

Потім я сіла в маленькому готельному барі й замовила великого «гіннеса». Каплиця і справді була гарною, я долучилася до купки туристів, які вели зачарованими очима по склепіннях, скеровувані словами екскурсовода у шотландській спідничці. Але не було там Ґрааля. Я знала це. Я відчула би, якби він там був. Овечка Доллі — це черговий науковий експеримент. Її принесене в жертву тіло нічого не означає. Дрібна, неістотна надія на безсмертя. Гірке міцне пиво вдарило мені в голову. Додому я знову верталася під дощем.

Зла й роздратована я притягла на обід оту книжку зі згадкою про Польщу.

— «Poland is a country…» — читала я моїй господині.

Вона відклала ніж і виделку, слухаючи.

— Так, це правда, — говорила я. — Ми ростемо, як нічні рослини, розквітаємо лише на одну ніч у році, в ніч на Івана Купала. Наше насіння мандрує ріками в світ. Ми з'являємося час від часу лише внаслідок війн, повстань та історичних катастроф. Щоранку ми міняємо мови, як одежі. Ми метиси, в нас доми на колесах, паспорти наші, властиво, нерозбірливі. Ах, ми без труду пишемо кирилицею. Навіть наш папа переносний — мандрує то туди, то сюди — неспокійний чоловік у білому. Ми ніколи не виростаємо, тягнемося за десертом, коли ще не принесли друге. Ми й справді таємничий народ, ми з'являємося й зникаємо. Може, це вина клімату чи безкрайніх рівнин. Наша маленька рослинна цивілізація залишає після себе інфантильні сліди на розчарування усіх майбутніх археологів: барабанчики, поламані олов'яні солдатики, окремі слова, надто важкі, аби їх можна було вимовити.

Потім ми в мовчанні їли гаґґіс. Вона звеліла Маргарет відкоркувати ще одну пляшку вина. Ми цокнулися келишками. Коли перейшли на каву, вона на хвильку зникла. Повернулася з оправленою в рамку фотографією. На ній був молодий чоловік, властиво, хлопець у мундирі Британських ВПС. З широкою усмішкою, з ріденькими, задерикуватими вусиками. Світлі очі дивилися просто в об'єктив, лукаво, задирливо. За ним — якийсь невиразний плаский краєвид.

— Його звали Тадеуш Понятовський, — сказала.

Вона вимовила це ім'я повільно, бездоганно, без помилок. Я зауважила, що це знане в Польщі прізвище. Вона поставила фотографію на столику, і ми посідали з чашками кави в руках біля електрокаміна (садівник зламав ногу). Подумки я формулювала якесь делікатне запитання, наступне запитання, що вписувалося би в цю ситуацію, наче кубик, якого бракує, — м'яко, природно, як по маслу, питання, яке латало би дірку, але нічого не пришвидшувало, яке насправді ні про що би не питало. Але вона озвалася перша. Сказала, що його збили вже під сам кінець. Що невідомо