Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

— Іди геть, сатано! — голосив священик, тицяючи в обличчя Ганса хрестом.

Стражники підняли алебарди.

— Не смійте! — пролунав крик.

Кволий Пітер вискочив звідкись, став на шляху солдатів, намагаючись захистити Ганса. Одночасно з трави зринула сіра тінь і звелася на ноги, немов вірний пес. Вовк-одинак, людожер, жах округи, настовбурчив на загривку шерсть, напружився й загарчав. Цього звіра знали всі — озброєні, заковані в сталь люди позадкували.

— Ідіть собі, — сказав Ганс.

Нерви священика не витримали. Він упустив хрест і кинувся напролом через кущі, підвиваючи від жаху. За ним, покидавши алебарди, бігли стражники.

Ганс оглянув спорожнілу галявину.

«Ось і все, — подумав він. — А все ж у Пітера теж вийшло, адже це він привів мені на допомогу звіра, з яким навіть мені непросто було б упоратися».

— Майстре, — сказав Пітер. — Вони повернуться. Треба йти.

— Так, звичайно, — одізвався Ганс.

Він виніс із землянки торбинку, склав у неї частину їжі, принесеної дітьми.

— Ходи, поїси, — покликав він Пітера.

— Я не хочу, — відповів Пітер. — Я краще збігаю в місто, розвідаю, що там.

— Будь обережний, — сказав Ганс.

Пітер не повернувся. Ганс дарма чекав його. Зате ближче до вечора прибіг старший Якоб. Йому заледве вдалося втекти зі схвильованого міста.

— Пітера схопили! — крикнув він. — Отець Цвінґер каже, начебто Пітер просто на його очах перекинувся вовком.

— Де Пітер? — запитав Ганс, піднімаючись.

— У вежі, — Якоб схлипнув. — Вони всіх забрали, і Лізхен, і Анну, і Фріца з Мільхен. Тільки їх солдати відвели в маґістратуру, а Пітера — у вежу.

— А як ти?

— Цвінґер пам'ятає тільки тих, кого готує до конфірмації, а я вчуся в патера Бера. Може, мене ще й не зачеплять.

— Добре, — сказав Ганс. — Іди вперед, не треба, щоб нас бачили разом. Я піду виручати Пітера й інших.

Місто Гамельн стоїть на правом березі Везера на високому пагорбі. Древнє місто — ще римляни знали Гамелу. Багате місто, славне з-поміж інших ганзейських міст своїми купцями, які дужою рукою тримають торгівлю з усією Верхньою Німеччиною. Двадцять п'ять років тому єпископ Мінденський Відекінд намагався забрати в міста привілеї, але його вщент розбили біля Седемюнда. Місто славиться майстрами-каменетесами, хитромудрими шамшевниками й ковалями. Швидкий Везер крутить чимало млинів, кожен другий городянин зветься Мюллером.1[1] Велике місто, мало не шість тисяч люду живе за його стінами.

Торговельна частина, затиснула між скелею й Везером, сто років тому теж була огороджена стіною, але все ж тут не так тісно, як у верхньому місті. Вулиці доводиться робити ширші, щоб по них пройшли вози з товаром, а площа між маґістратурою й собором святого Боніфація не менша від бременської.

Ганс пройшов у місто через нижні ворота. Його не зупинили — це була удача, тому що грошей у Ганса не було, а з нього як із бродячого майстрового, могли вимагати за вхід срібний гріш.

Місто оточило Ганса з усіх боків. Кам'яні будинки, всі, як один, двоповерхові, з нависаючим другим поверхом. Зверху, з-під даху, стирчать балки, на які в базарні дні приладжують блок, щоб піднімати нагору товари. Головна вулиця навіть вимощена, дерев'яні плахи бруківки танцюють під ногами, викидаючи крізь щілини фонтанчики рідкого бруду. Над стічними канавами зведені містки.

«А пацюків тут і справді багацько», — відзначив про себе Ганс, глянувши на пориті ходами стіни канав.

Пацюки були всюди; нахабні, розжирілі, вони почували себе хазяями в місті, де не дозволяли жити ні горобцям, ні гнучким ласкам, ні кішкам. Що тут удієш, Гамельн веде велику хлібну торгівлю. Де хліб, там і пацюки.

Ганс пройшов повз древню, з поруйнованими бійницями, вежу Армінія. Тут війська Відекінда фон Міндена ледь не ввійшли в місто, і ось уже двадцять років маґістрат збирається й ніяк не може знести руїну й натомість побудувати справжню фортецю. Ганс оглянув вежу, прикидаючи, куди могли посадити Пітера, нічого не придумав і пішов далі. Маґістратура була на площі навпроти собору святого Боніфація. Дзвонили до вечірні, по площі йшов люд. Ганса одразу впізнали — очевидно, місто вже знало про нього.

За хвилину з собору вибіг патер Цвінґер.

— Затримайте цього чоловіка! — закричав він. — Я обвинувачую його в малефіціумі[2] й спокушанні!

Навколо скупчилася недоброзичлива юрба. Ганс мовчки чекав.

— Отче, — запитав багато вдягнений городянин — імовірно, член маґістрату, — ви обвинувачуєте його самі? Адже тоді вам доведеться чекати у в'язниці, поки обвинувачення не буде доведене.

— Воно буде доведене негайно! — відрізав священик. — Шестеро вірних громадян застали цього бурлаку під