Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

Юрба зашуміла. Ганса відвели в маґістратуру, замкнули в підвалі. Крізь товсту кам'яну стіну він невиразно розрізняв шум, дитячі голоси й плач. Як міг, Ганс намагався заспокоїти дітей, але його голос не доходив до них.

— …Таким чином, слідуючи духу й букві булли «Голос у Римі», необхідно визнати обвинувачуваного не лише чаклуном і злим малефіком, але і єретиком, дії якого підпадають під юрисдикцію святої інквізиції й, крім відмови в причасті, караються стратою в ямі або на багатті…

Ганс нічого не розумів. Коли вранці він піднявся з підвалу в цей зал, то найперше сказав, що згоден прийняти будь-яке покарання й просить лише відпустити дітей додому. Але на його слова не звернули жодної уваги. Судовий процес проходив за давно встановленим розпорядком, і було зрозуміло, що Ганс нічого не зможе в ньому змінити.

Перед глядачами на підвищенні сиділи судді. Їх було троє. Бурґомістр Ференц Майєр, древній старець, він мерз у пишному, не за погодою теплому каптані й час від часу засинав на очах у всіх. По праву руку від бурґомістра сидів гладкий патер Бер, канонік собору, а ліворуч — маґістр Вольф Бюрґер, той городянин, який запитував, хто обвинувачує Ганса. Темне обличчя Бюрґера було немов вирізане з твердого грушевого дерева; коли він говорив, то здавалося, що губи не рухаються.

Ганс стояв посеред залу обличчям до суддів, а патер Цвінґер — позивач — говорив, стоячи за спеціальною кафедрою, кричав, показував на Ганса пальцем, обвинувачував у всіх можливих гріхах:

— Іще бременської єресі не позбулися, а нині пагубна спокуса штединґців проникла до нас. Стараннями інквізиторів установлені незлічимі лиходійства тих, хто продався дияволові, і ніяке покарання не буде занадто жорстоким для них. Якщо ми не хочемо, щоб завтра в Римі закликали до хрестового походу на Гамельн, як це сталося нещодавно з Бременом, ми зобов'язані припинити зло сьогодні. Усіх і кожного, хто був помічений на бісівському шабаші біля гори Ольденберґ, слід віддати катові й скарати на смерть!

У залі хтось зойкнув, а патер Бер неспокійно засмикався й вимовив:

— Навряд чи доречна така суворість. Саксонським капітулярієм Карла Великого заборонено вірити в чаклунство. Такої ж думки дотримується й канон «Єпископи».

— Бременський округ ще димує! — скрикнув Цвінґер.

— Отець Цвінґер має рацію, — коротко сказав Вольф Бюрґер, — але спочатку заслухаємо свідків.

Один за одним виходили в центр залу стражники. Плутаючись і збиваючись, розповідали, що саме застали вони на галявині. Комусь уявлялися чудовиська й соромітні непотребства, інші бачили просто звірів, що шалено стрибали, але всі вказували, що Ганс був головою збіговиська.

Серед глядачів почалося ремство. Особливо воно посилилося, коли свідки розповідали, як хлопчисько-злидень перетворився на вовка. Щоправда, і тут одні стверджували, що перекинувшись на вовка, Пітер зник, а інші, що роздвоївся, але суть полягала не в тому. Скаженого хижака гамельнці дуже добре знали.

— Побити камінням! — крикнув хтось.

Бюрґер підняв долоню, вимагаючи тиші, й оголосив:

— Гансе на прізвисько Щуролов, що скажеш ти?

Ганс судомно ковтнув слину, тамуючи хвилювання.

— Там не було нічого надприродного, — сказав він. — Пітер зовсім не вервольф, і я теж не чаклував. Я лише хотів навчити дітей моєму мистецтву. Це дуже гарне й потрібне людям ремесло…

— Блюзнірство! — завив Цвінґер, а бурґомістр раптом стрепенувся, прокидаючись, і прошамкав:

— Кожен, хто довів, що володіє ремеслом, необхідним і корисним жителям, має право випросити в маґістрату дозвіл улаштуватися в місті, набрати учнів та підмайстрів і об'єднати їх по закінченні належного числа років у цех, якому, залежно від заслуг, привласнюються штандарт і привілеї, — Майєр втягнув голову в плечі й знову задрімав.

— Гансе Щуролове, — мовив патер Бер, — поясни нам, що гарного у твоєму ремеслі й чому саме ти вчив дітей.

— Я вчив їх усьому, що знаю сам. Я можу змусити впасти зграю сарани — на щастя, у ваших краях ця напасть не водиться; мені неважко зупинити ратного хробака. Але зазвичай я виводжу пацюків і мишей, недарма мене прозвали Щуроловом.

— Прекрасне заняття для сина Людвіґа Мюллера, — завважив Бюрґер, — ловити по чужих коморах мишей, отримуючи один пфеніґ за дюжину хвостів!

— Я вчу всіх, хто приходить по науку! — вигукнув Ганс. — І я не ловлю пацюків, я виганяю їх, усіх і надовго!

Вольф Бюрґер, перегнувшись через бурґомістра, пошептався з патером Бером. Той згідно кивнув. Тоді Бюрґер, непомітно штовхнувши, розбудив бурґомістра й почав щось утовкмачувати йому. Старий слухняно підвівся й оголосив:

— Суд пропонує Гансу Щуролову довести своє вміння й відвести від себе обвинувачення в чорнокнижництві. Для цього призначається випробування, згаданий Ганс повинен вивести пацюків і мишей з комор і хлібних магазинів міста Гамельна.

— І тоді мені дозволять мати учнів? — запитав Ганс.

— Ми приймемо рішення, залежно від результатів випробувань, — мовив бурґомістр.

— Уже сьогодні в Гамельні не залишиться жодного пацюка, — твердо сказав Ганс.