Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— Вона їм нічого такого не розповідала?

— Ні… Хіба що зауважила між іншим, що здибала якогось дивака і незабаром розповість їм щось цікаве. Невістка навіть почала її під'юджувати: «Що, новий наречений?»

Жанв'є було ніяково, що його відомості виявилися такими банальними.

— Та вона відказала, що з неї досить одного…

— А чого вона порвала з Жан-Клодом?

— Вона згодом зрозуміла, що це легкодухий тюхтій, який до того ж не дуже прагнув з нею побратися. Він двічі провалювався, поки одержав диплом. Батько потім вирядив його до Англії, до якогось свого приятеля, але й з цього нічого путнього не вийшло. Кінець кінцем йому знайшли роботу в якійсь паризькій конторі, але й там з нього невдоволені…

— Дізнайся, о котрій годині відходить нічний чи ранковий поїзд до Гренобля.

Це теж нічого не дало. Коли б Марінетта сіла на перший ранковий поїзд, вона вже була б удома. Та по телефону і батько, і мати відповіли, що вони її навіть не бачили.

Певна річ, довелося говорити дуже обережно, щоб марно не турбувати цих добрих людей.

— Ні, ні… Не сталося нічого страшного… Заспокойтеся, пані Ож'є… Ваша донька була свідком збройного нападу… Ні, не в неї вдома… Просто на авеню Жюно… Не знаю, чому саме, але вона вирішила на якийсь час зникнути… Я думав, що вона поїхала до вас.

Поклавши трубку, він глянув на Жанв'є.

— Ух! Ну що я міг їй сказати? Лапуент допитав уранці дівчат із косметичного салону; і ніхто з них не знає, де Марінетта бувала у вихідні… Вона вийшла з дому в дощ без валізки, в чім була… Навіть не взяла нічого, щоб переодягтися. Певна річ, їй відомо, що в будь-якому готелі її було б неважко знайти.

— Отож я думаю, що вона могла сховатися у котроїсь із подруг, якій вона цілком довіряє, або податися до якоїсь добре їй знайомої місцини за містом… Можливо, в якомусь із заїздів у передмісті абощо… Вона любить плавання… Навряд чи вона щотижня їздить до моря — з її заробітками… Тож вона скоріше уподобала собі місцинку десь ближче — скажімо, на березі Сени, Марни або Уази.

— Отож рушай до цього Жан-Клода і спробуй дізнатися, куди саме вони виїздили…

У суміжній кімнаті терпляче чекав своєї черги Моер, тримаючи в руці картонну коробочку з кулями та трьома гільзами.

— Експерт згодний, патроне. Йдеться про калібр сім і шістдесят три сотих… Майже певно: стріляли з маузера!

— А що з відбитками пальців?

— Цікаво, що ви на це скажете. Лоньйонові відбитки на багатьох речах у вітальні… Особливо на ручках радіоприймача….

— А телевізора?

— Ні! В кухні він одчиняв холодильник, а також бляшану коробочку з меленою кавою… Є його відбитки і на електричній кавоварці… Чому ви всміхаєтесь? Я сказав якусь дурницю?

— Ні, ні! Розповідай далі…

— Лоньйон користувався склянкою і чашкою. Щодо пляшки з коньяком, то її торкалися і інспектор, і дівчина…

— Як у спальні?

— Там не виявлено жодних слідів Лоньйона. На подушці знайдено одну волосинку — волосинку господині… Немає там і жодних відбитків його черевиків, хоча, як мені казали, Лоньйон прийшов до цієї дівчини в дощ.

Моер та його хлопці добре знали свою справу — вони не забули жодної деталі.

— Схоже на те, що він довгий час сидів у кріслі, яке стоїть перед балконними дверима. Певно, тоді він і вмикав радіо. Крім того, він також відчиняв ці двері й залишив прегарні відбитки на ручці. На балконі я знайшов один його недопалок. Ви й досі всміхаєтесь.

— Бо все це добре підтверджує одну мою гадку, що тільки-но спала мені під час розмови з жінкою…

Хіба ж не вірогідною здавалася та версія, що поневолений власною дружиною інспектор Лоньйон нарешті знайшов собі втіху? Що в затишній квартирці на авеню Жюно він винагороджував себе за безрадісні години, проведені у своїй домівці на площі Константен-Пеккер?

— Мені смішно з того, друзяко Моер, що всі наші колеги раптом почали вважати його за донжуана. Та я ладен битися об заклад, що між ним та цією кралечкою нічого не було… І мені навіть прикро за нього.

«Він перебував цілі вечори у вітальні з вікнами на вулицю, а та дівчина довіряла йому настільки, що спокійнісінько йшла спати при ньому…»

— Ти там більш нічого цікавого не знайшов?

— Кілька піщинок у черевиках хазяйки… Це черевички з низькими підборами, в них вона, певно, їздила за місто. То річкові піщинки. Нагорі в нашій колекції є сотні зразків, узятих навколо Парижа, але для більш-менш успішної експертизи потрібно буде чимало часу…

— Коли що, відразу повідом… Там на мене більш піхто пе чекає?

— Інспектор з вісімнадцятого відділу.

— Такий вусатенький брюнет?

— Так!

— То Шінк'є. Коли йтимеш, скажи, нехай зайде.

За вікном знову задощило, але вже дрібно-дрібно. Водяний порох, схожий на туман, приглушував світло дня. Хмари на небі ледь рухалися, поступово зливаючись у суцільну сіру завісу.

— Що нового, Шінк'є?

— Мої люди ще й досі опитують сусідів, не минаючи жодної домівки. Добре, що на кожному боці всього по сорок номерів. І все одно це означає, що треба опитати принаймні двісті чоловік.

— Мене найбільше цікавлять будинки напроти.

— З вашого дозволу, пане комісар, я зараз вам про це доповім, бо, здається, я здогадуюся, що ви маєте на оці. Я почав з того, що обійшов усіх пожильців будинку, з якого виходив бідолаха Лоньйон. На першому поверсі,