Читати книгу - "Три долi, Марко Вовчок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Марусе! — кажу, — щось менi той Чайченко не певен!
— Як то? — питає.
— Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!
— Та я не знаю, Химо! — одкаже менi, роздумуючись.
— А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?
— Нi, не все.
— Кажи ж менi усе.
— Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не потаїла, й се, бач, в мене мої думки…
— Дарма! Розкажи тiї думки свої!
— От, прийшла я туди, — розказує, - мене стрiла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла — вона заплакала сильне… Нiчого й не одмовляла вона на мої слова, тiльки усе плакала… Уступив i вiн у хату… Десь вiн, Химо, сам у великих мислях, у скорботi… Так змарнiв на виду… Я говорю, що мене Катря присилає — i здалося менi, — чи то так, може, здалося, — що вiн, почувши, не обрадiв… Не каже менi свого слова, не пита мене… Тодi вже я сама усе переказала, i що Катря хотiла сама до його прийти; а вiн зараз похопився: "Нехай не приходить вона, скажiть їй, будь ласка, — нехай вона не приходить!" — Вклонився менi та й з хати пiшов…
— А стара? — питаю.
— Постояла я трохи та й беруся йти додому; тодi вона менi, плачучи, заговорила: "Дiвчино-ластiвко! — каже, — велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас iзглянеться… перекажи 'тсе Катрi — щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде…" Та я й пiшла…
— Що 'тсе там у їх — тайностi? Щось непевно… Чи не довести сього Катрi?
— Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самi гаразд, — каже Маруся.
Та я вже знала, що Чайченко не любить щиро Катрi; нехай же й вона вiдає. Колись-таки ся правда справдиться, — лучче нехай тепер. Скажу їй, та й годi! А чи пойме ж вiри вона менi? Та й чим менi довести? I як тодi вона прийме?.. Якби на мене, то правда гiркая краще кривди солодкої, - воно й здоровiш до того, — та не всi ж бо таку вдачу мають.
Думала я й передумувала довгенько собi… Нi, таки я їй скажу!.. Я таку часинку вигадала, як вона не плакала, а вже по сльозах, втомившися, сидiла собi тихо.
— Катре! — кажу їй. — Чи ти знаєш певно, що Якiв тебе любить?
Вона глянула на мене, як на дитину малу — осмiхнулась.
— А що, — кажу-таки, — як вiн тебе та покине?
Вона ще веселiш до мене засмiялась.
— Ти ще нiчого не розумiєш! — промовила.
— Може, розумiю краще, нiж ти, — говорю їй, — збоку усе вбачається виднiше!
Зводжу на очi їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули та ще й насмiялися; iншi вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такi, що вимагають щиростi, не скажи для того тiльки, щоб зоставити повiк нещасливими ймовiрних!.. Усе свiтове я їй доводжу гарно, беруся розсудливо, як могучи, — та шкода мого розуму клопiтного! Як хто кого любить, то любивий — i найкращий у свiтi, i все вже добро вiд його. Не думки нам, що робить вiн, як i iншi люди, — не гаразд; а така думка, що нехай люди його робом роблять, то усе добре буде. Так-то менi Катря одмовляла, що їй розкажу — яку зраду — вона й одмовить: я б i зроду такого не кохала парубка!
— А чому твiй Якiв сам не йде i не хоче, щоб ти приходила? Чому його мати хоч не навiдається?
— Се вiн знає; вiн менi скаже.
Я вже тодi i доводити їй, i говорити годi. Коли б вона хоч розсердилась за що-небудь, а то приймає мої речi так, наче я їй кажу, що Чайченко птах, а не парубок, — i з мене ще вона смiється: нiчого не розумiєш!
У хатi у нас несогласка, сум. Батько хмурий ходить, мати плаче та журиться… Катря за своєю тугою та за коханням, то й не зважала на материну журбу.
— Матусю! Годi вам плакати! Або ви Катрi не потурайте, або не плачте вже!
— Вам, скорим отаким, лучче у свiтi, — одкаже смутно, — ви собi як вже покладете — "так буде!" — та й ведете до того. А я, нещаслива, я не знаю, що менi перш дiяти: не гарно Катрi потурати, та жалко i впинять — як я згадаю, як вона, моя голубка, побивається! Химо, моя дитино! Хто його й зна, що тут i краще! Тут Катря моя гине, а тут чоловiк скипається проти мене, — вже й на очi не хоче приймати…
Окрiм Шеляха, нiхто ще Катрi не сватав; а Шелях, того ж таки тижня, як Катря їм згордувала, засватав другу дiвчину та й одруживсь. Та було прибере свою молоду жiнку, мов тую крамарку багату, — там-то намиста дорогого, тамто дукачiв; а сама жiнка маненька, коротесенька, та аж пихче пiд тими убраннями, — а вiн усе її мимо наших вiкон у свято проводить — сам у такiй шапцi, як решето, у поясi шовковому, червоному, що аж очi в себе бере. Iде та поверх нашої хати поглядає: "що це таке стоїть, що я його добре не бачу?" — таким, було, поглядом поглядає.
Пiзно пiд вiсень того року побрався наш батько у дорогу. Як виходив: "бувайте здоровi!" промовив усiм нам за гурт та й пiшов… Ми за їм iдемо проводити його за слободу. Стали мати гiрко плакати, — вiн трохи зупинивсь i говорить:
— Ви собi робiть як знаєте; кохайтеся, коли вхiтнi, — а я на своєму словi стану: я за Чайченка дочки не 'ддам, поки жив. Бувайте здоровi! — Пiдняв проти нас шапку та й пiшов дорогою, — а ми услiд його дивимось, стоїмо, як холодом прибитi.
— Катре! Катре! Дитино моя! — вимовила мати: — в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три долi, Марко Вовчок», після закриття браузера.