Читати книгу - "Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі"

— Отче, клянусь Христом, що я... — вигукнула княгиня.

— Навіщо мені твоя клятва?! Хіба я не знаю, що приймати такого гостя тобі не приносить задоволення так само, як і мені? Але ж я не захворів, хоча його поява не була мені приємною. А ось тебе я бачу в ліжку.

— Отче мій, ти здогадався, що діється в моєму домі! — обізвалася княгиня.

— Щоб зрозуміти причину твоєї недуги, не треба бути знахарем. Було б соромно, якби від мене вислизнуло щось подібне.

— Як мені вчинити, отче? Я між двох вогнів, — гірко промовила Родам і витерла сльози. — Нелегко людині відвикнути від того, що стало для неї звичним. Ти ж знаєш, що мій чоловік і син дали клятву Гуріелі і царю, що не продаватимуть паші невільників. І треба сказати правду: тепер вони все ж утримуються від цього. Це відомо і тобі. Та відмовитися зовсім від мерзенної справи вони нездатні. Я посварилася і з чоловіком, і з сином, але добилася тільки одного: тут, у нашому домі, подібна гидота не матиме місця. Обидва дали мені чесне слово; і справді, вже три місяці вони не приводили сюди невільників. Непорочна діва Марія — свідок цьому! Сьогодні знову навідався один розбійник. Іудине кодло, безсовісний негідник! Він привів із собою викраденого хлопчика, зовсім ще малюка... і такого гарненького... Горе його злощасній, знедоленій матері!

Я негайно ж здійняла галас. Краще б я померла! Чоловіка немає зараз, він у від’їзді. А син, як завжди, почав заспокоювати мене, що це востаннє, що він уже давно обіцяв потійському паші добути хлопчика, що гроші отримані наперед. Я не повірила йому, дуже розгнівалася і втратила контроль над собою: хлопчика я відібрала і доручила відданій няні і служницям, після цього в мене страшно розболілася голова, я знепритомніла.

— Зрозуміло, зрозуміло, пані, мені все зрозуміло. Заспокойся! Твоє серце, повне благовоління і любові, нехай заступиться за твого чоловіка і сина в годину страшного суду, — схвильовано виголосив священик. — Ніде правди діти: я відразу зрозумів, у чому справа. По обличчю твого сина Олександра я зауважив, що моєму приходу він не дуже радий, але що мені було робити? Я все ж буду просити Господа наставити його на добру путь. Пора, княгине, щоб твій чоловік і син перестали займатися цією ганебною справою. Невже нічого не варті сльози, пролиті матерями в нашій нещасній країні за останнє століття? Нехай наші сини і дочки з дитинства і до кінця своїх днів живуть і трудяться на своїй батьківщині, а покінчивши із земними справами, нехай і прах свій повертають рідній землі. Передай князю від мого імені, що йому належить твердо дотримуватися клятви і не ганьбити свою сивину негідними вчинками, бо наближається судний день. Князь адже знає, що Господь дослухався до сліз і благань нашого народу і дарував йому покровителя. Нехай князь остерігається! Я попередив його!

— А як мені бути зараз, отче? Що робити з хлопчиком? — запитала Родам.

— Хлопчика поки що віддай мені. Я виховаю його, навчу всьому. Потім ми знайдемо його рідних і повернемо їм сина. Краще, звичайно, тримати все це в таємниці. Отець Маркоз — людина скромна, але, якщо буде потрібно, він зуміє постояти за правду. Хай продовжить Господь твої дні, благочестива жінко! Заспокойся: тобі не треба причащатися!

VII

Настала ніч. Покрите хмарами похмуре небо, готове вибухнути зливою, грізно дивилося на землю. Місяць ховався в хмарах, довкола ширяв морок.

Отець Маркоз, супроводжуваний двома озброєними селянами, вийшов з воріт садиби князя Гіоргі і попрямував до свого дому. Поруч з ним, прикритий полою його довгої ряси, дріботів хлопчик. Він тремтів, хоча ніч була тепла.

— Не бійся, малюк, — ласкаво підбадьорював його священик, — ми скоро будемо вдома. Я нагодую тебе, і ти виспишся... Як тебе звати?

— Хвича, — плачучи, відповіла дитина.

Священик обійняв його і притулив до себе.

— Розбійники, безсовісні, — шепотів отець Маркоз, — наділи б хоч сорочку на бідолаху. Яку відповідь дадуть ці окаянні Богу і людям?

— Ех, гріхи наші тяжкі! — співчутливо зітхали селяни, які супроводжували священика.

* * *

У вогнищі отця Маркоза палав сухий хмиз, яскраво освітлюючи кімнату. Маріка і Лерцаміса сиділи біля вогню й, очікуючи священика, пряли шерсть.

— Маріко, Маріко! Вгадай, кого я тобі привів? — гукнув знадвору Маркоз.

Почувши його голос, жінки припинили роботу і зіскочили зі своїх місць. А в цей час священик уже ввійшов у будинок, відкинув полу ряси і підштовхнув уперед кучерявого смаглявого хлопчика. Напівроздягнутий Хвича, немов спійманий звір, злякано озирався.

— Що це за малюк? — здивувалася Маріка.

— А як ти вважаєш? — запитав замість відповіді Маркоз і після короткої паузи пояснив: — Це — жертва нашої розбещеності, жертва лиходіїв, у яких серця перетворилися на камінь.

Маріка все зрозуміла, підійшла до переляканої дитини, ніжно обійняла і притиснула до грудей.

— Синку, синку любий! О, нещасна твоя мати, синку! Як гірко втратити своє дитя... Хіба безбожники зрозуміють, як страждає мати?! О, народжений під недобрим місяцем, нещасна твоя мати, синку! Хто заспокоїть її, хто зцілить її зранене серце, хто замінить їй тебе, синку? У могилу з собою вона понесе тугу за тобою! — голосила Маріка, гладячи Хвичу по голові і цілуючи його.

Розчулений ласкою і спогадами про матір, хлопчик гірко заплакав. Заплакала і Лерцаміса. Отець Маркоз стояв неподалік. Побачивши сльози Маріки, він і сам збентежився.

— Годі плакати, — звернувся священик до дружини, не надривай ссрдце малюкові, він і так змучений спогадами про матір. Дай йому поїсти і поклади спати. Ці безбожники ледь зовсім не закатували його.

Маріка вгамувалася. Вона посадила Хвичу біля вогнища на лавочку і почала готувати вечерю.

— А ти ж казав, Маркозе, що цим ганебним справам покладено край. Невже ти дарма відслужив стільки молебнів? — запитала вона.

— Хіба можна відразу випрямити собачий хвіст? Знадобиться час, щоб остаточно викорінити це зло. Всі заплямовані злочинами руки повинні бути відсічені, щоб викрадення синів людських і торгівля ними відійшли в спогади й перекази. Але вже одне те, що подібні прикрі явища стали рідкісними, — теж велика втіха і варте того, щоб я служив подячні молебні. І я служу їх, — закінчив священик.

Після вечері Лерцаміса розігріла в мідному казані воду. Жінки викупали хлопчика, дали йому Маркозову сорочку і