Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Я мовчав.

Петро перший рушив назад.

Кинув через плече:

— Мітинг був. Добре говорили. З серцем. Хай їм тихенько лежиться.

І пішов собі.

Я не наздоганяв.

Повернувся в хату.

Микола Іванович чекав.

— Ну?

— Уклонився.

І тут я згадав, що планував взяти жменьку землі з могили. Але не взяв. Петро збив.

Микола Іванович запропонував перекусити. Я не хотів. Усього викручувало. Але відмовити старому не міг.

Сіли за стіл.

Знайшлося трошки самогонки. Діденко повідомив, що тримає для лікування ревматизму. Але я давно вже зрозумів, що попиває. Обличчя таке.

Випили, пожували, що було.

Кажу:

— Куди листа сховали, не згадали? Від Зуселя того? Цікаво. За стільки кілометрів про знайомого почути. Буває ж. Хоч я й не дивуюся. На фронті й не таке траплялося.

— Листа? А я й не згадував. Ти ж його знаєш, виходить. Передай на словах: доки ти тут був, я жив. Нехай приїжджає на свій страх і ризик.

— Еге ж. Я сюди їхав, то в одному місці на єврейське весілля потрапив. Ну що за нація! У них половину повбивали по-всякому. І дітей, і старих, і всіх на світі. Щоб сліду не залишилося. А вони знову одружуються. Знову народжують жиденят. Як нічого й не було. Хоч би жити після такого жаху посоромилися. А вони живучі.

Микола Іванович крапельку зі склянки собі на долоню крапнув — останню, більш не залишалося, розтер, понюхав, злизав язиком.

Каже:

— Живуча нація. Та всі нації живучі. Ти малий був. То твої батько з матір’ю справи робили. А в 33-му ще ями ворушилися — голод тільки скінчився. Люди хліба трошки поїли. І весілля пішли. Земля здригається на ямах. А люди гуляють. Жеруть і гуляють. Уп’ються на радощах, що живі, і з дівками обжимаються, і блюють на ті ями. Хлібом і блюють. Тебе батько до Харкова заслав. Вислужився — і заслав. За свої заслуги. Заслав, щоб ти геть усе забув. А тут і в 47-му з голоду вмирали. Один — Засядько, ти його не пам’ятаєш, напевно. З фронту з перемогою повернувся, герой. Бігав за однією нашою дівкою ще до війни. Вона заміж вискочила. Він переживав. Так на фронт переживаючи і пішов. Сказав: «Іду на вірну смерть через любов до батьківщини і до тебе, Катерино». Ну от. А у Катерини саме чоловіка вбили на фронті. Засядько повернувся. Вона — вдова. А за нього — ну ніяк. А тут голод. У неї ж п’ятеро дітей. Вона все їм. Сама світиться від кісток. Усім погано. А їй так погано, що боже ж мій. Засядько підкидає їй поїсти. Хоч що-небудь. Від себе відриває останнє. А діти відразу з’їдять і знову голодні. Він їй: «Давай запишемося, я і дітей, і тебе врятую». А чим йому рятувати? Сам дохлий. Трудодні — найтвердіші. Палички. З часом доходить він зовсім. Покликав Катерину до себе. Каже, дай за цицьку хоч потримаюся, перед відходом. Вона йому: «А хліба даси?» «Дам», — каже. І на скриню показує пальцем. Там буханець. Як каменюка. Вона схопила — і за двері. За дверима й впала. Мертва. Засядько так і помер. Без цицьки. Он-о скільки років минуло, а я думаю, думаю… Якби вона хоч на Засядька впала з тим хлібом проклятущим, йому приємніше було б помирати. Аж ні. Не вийшло. Там хлопчик був, мій учень, він саме за Катериною бігав — кликав до вмираючого Засядька. То розповів.

Я виправив:

— У 47-му — посуха. Ви 47-й до 33-го не приплітайте, Миколо Івановичу. Не треба зайвого.

— Зайвого й не треба. Люди люблять саме зайве скрізь приплести. А я не люблю. Завтра ти про мене наслухаєшся саме зайвого. Я сам тобі розкажу. Я й за німців дітей у школі вчив. Чекав, що радянська влада мене за дупу схопить. Не схопила мене радянська влада. Навіть зі школи не вигнала. Очі кололи, що за німців учителював. Але не вигнали. А я запитав у одного начальничка, що я такого страшного за німців з дітьми зробив, що мені треба колоти очі. Він каже: «Ви дітям у голову вкладали, що Бог є». Так, укладав. Вони таке довкола себе бачили, що тільки на Бога й сподіватися. І я їм відверто казав: «Дітки, Бог є». Більше нічого. Зрозумів?

Я кивнув.

— І не кивай мені тут. Я у себе в хаті. Скільки побудеш?

Я бачив, що йому ще хочеться побалакати. Але все в мені противилося. Відповів, що поїду з півнями.

Він зітхнув:

— Ото ж. Покалічені ми з тобою, Михайлику, геть чисто інваліди. Через війну і своє життя.

— Я особисто не інвалід. Я здоровий.

Діденко мене по голові погладив, як у школі:

— Інвалід, інвалід, хлопче. Ще й який.

Просив розбудити, коли зберуся йти.

Я не спав ані хвилини. В голові шуміла самогонка. Хоч і було її трохи. Але шуміла. І Зусель там шумів, і Лілія Горобчик, та інші. І Діденко листом зім’ятим трусив за моїми безсонними очима. Усередині голови. І Петро Палій пов’язкою своєю білою трусив. І всі вони зливалися в одну купу.

Підвівся тихенько.

Діденко спав, хропучи. Коли людина прикидається, він рідко удає, ніби хропе. Натурально не вийде. Я був упевнений — спить.

Обнишпорив хату, як міг. Листа не знайшов.

Ще не почало розвиднюватися — я пішов. Залишив на столі трохи грошей і пішов.

Дорогою багато думав.

Я — солдат. Виріс із наказу. Як і вся наша велика країна. Взяти хоч би Харків, який за недовгий час став моїм рідним містом. Призначили столицю — і стала столиця. І виросли будівлі небаченої висоти. І майдани небаченої ширини. Потім призначили повернутися столиці до Києва, і Київ знову став столицею.

Або взяти до прикладу горезвісний голод. Призначили голод — став