Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Добре, тоді так: «До книгарні навідався з терміновим дорученням кур’єр на ім’я Корвіна, який…»

— Ні, ні, — перебиває мене Пенумбра. Він заплющує очі й потирає перенісся. — Заждіть. Поки не пишіть, я поясню. Неприродно блідий, хижий погляд, сорок один рік, міцної статури, з настовбурченою бородою, одягнений у костюм із м’якої вовни, однобортний, з розстебнутими ґудзиками на манжетах, у чорних шкіряних туфлях із гострими носаками, так?

Точно. Я не розгледів його туфель, та в іншому Пенумбра не помилився.

— Аякже. Його звуть Ерік, а його подарунок — це справжній скарб. — Він збовтав віскі в стаканчику. — Нехай навіть він занадто вжився у свою роль. Цього він набрався в Корвіни.

— А хто такий Корвіна? — Воно звучить якось дивно, але я кажу. — Він передає вам вітання.

— Певно, що так, — Пенумбра закочує очі. — Ерік ним захоплюється. Як і багато інших молодих. — Він уникає відповіді на питання. Якусь мить він мовчить, а тоді підіймає голову й дивиться мені прямо в очі. — Це більше, ніж книгарня, про що ви, безперечно, вже здогадалися. Це свого роду бібліотека, одна з багатьох по всьому світу. Ще одна є в Лондоні, а також у Парижі — усього їх дванадцять. Вони різні, але функції однакові. А наглядає за ними всіма Корвіна.

— То він ваш бос.

На цих словах Пенумбра хмуриться.

— Я б радше назвав його нашим покровителем, — відказує він, зупиняючись на кожному слові. Це слово «нашим» привертає мою увагу й чомусь викликає усмішку. — Та я підозрюю, що Корвіна залюбки погодився б із вашим означенням.

Я переповідаю, що Ерік говорив про книжки на передніх стелажах — про непослух Пенумбри.

— Так, так, — він зітхає. — Через це я вже проходив. Безглуздя. Сутність бібліотек якраз у тому, що вони всі різні. У Берліні Костер зі своєю музикою, в Петербурзі Грибоєдов з величезним самоваром. А тут, у Сан-Франциско, найразючіша відмінність.

— Яка це?

— У нас є книжки, які людям справді хочеться читати! — Пенумбра регоче, демонструючи зубату усмішку. Я теж сміюся.

— То нам немає чого хвилюватися?

Пенумбра знизує плечима.

— Це залежить від того, — пояснює він, — наскільки серйозно ви сприймаєте старого затятого наглядача, який уперся, що завжди й усюди все має бути однаковісіньким. — Він замовкає. — Якщо вже про це, я не сприймаю його надто серйозно.

— Він приходить до книгарні?

— Ніколи, — різко відповідає Пенумбра й хитає головою. — Він уже давно не приїздив до Сан-Франциско… понад десять років. Ні, він заклопотаний іншими справами. То й слава Богу.

Пенумбра здіймає руки й махає на мене, виганяючи з-за столу.

— А тепер ідіть. Ви стали свідком рідкісної й такої значної події, що годі собі уявити. Вам неабияк поталанило. Допивайте своє віскі, мій хлопчику! Допивайте!

Я закидаю на плече лямку своєї торби і спорожнюю стаканчик двома великими ковтками.

— Це, — каже Пенумбра, — тост на честь Евелін Ердос. — Він тримає в руці лискучу сіру книжку і, немов звертаючись до неї, проголошує: — Ласкаво просимо, дорога. Гарна робота. Гарна робота!

Наступного вечора я вже звично заходжу до книгарні й привітно махаю Оліверові Ґрону. Мені кортить спитати його про Еріка, та я не знаю, як краще до нього підступитися. Ми з Олівером ніколи не обговорювали прямо химерностей цієї книгарні, тож я починаю здалеку:

— Олівере, маю щось запитати. Вам траплялися звичайні покупці?

— Небагато.

— Ото ж бо. А ще є члени клубу, які позичають книжки.

— Такі, як Моріс Тінделл.

— Ага. — Я навіть не знав, що його звуть Моріс. — Ви коли-небудь бачили, щоб хтось приносив нову книжку?

Олівер замислився, а тоді коротко відповів:

— Ні.

Щойно він виходить за двері, як у моїй голові виникає ціла купа теорій. Може, Олівер теж належить до того клубу. Може, він шпигун Корвіни. Всевидющий тишко. Ідеальне прикриття. А може, він уплутався до ще таємничішої змови. Може, я дістався тільки вершечка цього айсберга. Я знаю, що є й інші книгарні, чи то пак бібліотеки, на кшталт оцієї, але досі не відаю, що ж означає оте «на кшталт». Я й гадки не маю, яким є призначення «Захмарної колекції».

Я гортаю журнал до самого кінця, вишукуючи якісь підказки, що-небудь. Бодай якесь попередження з минулого, щось типу: «Остерігайся, мій добрий продавцю, гніву Корвіни». Але ж ні. Мої попередники робили ті самі одноманітні записи, що і я.

Вони заповнили журнал простими й деталізованими описами відвідувачів книгарні. Декого я впізнаю: Тінделла, Лапін та ще кількох. Інші ж для мене — суцільна загадка. Вони заходять до книгарні тільки за дня, а хтось уже давненько не з’являвся. Судячи з дат, розкиданих на сторінках журналу, він охоплює трохи більше ніж п’ять років. А заповнений лише наполовину. Невже я заповнюватиму його п’ять наступних років? Роками старанно строчитиму свої записи, навіть не розуміючи, про що я пишу?

У мене розтане мозок, якщо я всю ніч ламатиму над цим голову. Треба себе відволікти — чимось важливим і значним. Отож я відкриваю ноутбук і знову беруся за створення 3D-моделі книгарні.

Щокілька хвилин я визираю у вікно й роздивляюся вулицю. Я вишукую тіні, краєчок сірого піджака чи полиск темних очей. За вікном ані душі. Потроху робота розвіює мої страхи, і я входжу в ритм.

Аби 3D-модель книгарні приносила якусь користь, вона мала б не лише показувати розташування книг, але й інформувати, котрі книги взяли почитати й хто їх узяв. Я нашвидкуруч вніс до програми свої записи за останні тижні й навчив її показувати час.

Тепер книжки світяться на масивних 3D-полицях, ніби лампочки, та ще й різними кольорами: книжки, які позичав Тінделл, — синім, книжки Лапін — зеленим, Федорова — жовтим і так далі. Вийшло круто. Та виникла якась помилка — коли я обертаю модель книгарні, полиці чомусь гаснуть.

Я сиджу згорбившись і марно намагаюся знайти ту помилку, аж тут жваво теленькає дзвоник.

Я мимоволі скрикую