Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Це дівчина. Вона спинилась на порозі й зазирає до книгарні. Дивиться на мене й питає:

— У вас відчинено?

О, так, дівчино з каштановим волоссям до підборіддя й у червоній футболці з написом «Бабах!» гірчичного кольору, так, у нас відчинено.

— Аякже, — кажу я. — Проходьте. У нас завжди відчинено.

— Я чекала на автобус, аж раптом задзижчав телефон — здається, я отримала купон.

Вона підходить до мого столу, підсуває свій телефон, і на його невеличкому екрані я бачу свою суперцільову рекламу — я вже й забув про неї, а вона досі функціонує й урешті на когось натрапила. А ось і цифровий купон, який я створив, дивиться на мене з екрана її подряпаного смартфона. У неї гладенькі блискучі нігті.

— Так! — підтверджую я. — Це чудовий купон. Найкращий! — Я говорю надто голосно. Зараз вона розвернеться й піде. Прекрасний алгоритм рекламної програми Google привів до мене суперпривабливу дівчину, а я й гадки не маю, що з нею робити. Вона крутить головою, роздивляючись книгарню. Наче трохи насторожено.

Такі ось дрібниці й роблять історію. Різниця в тридцять градусів, і тут би все й завершилося. Та мій ноутбук повернений якраз так, що 3D-книгарня, яка, мов навіжена, обертається на двох осях, ніби зореліт у відкритому космосі, привертає увагу дівчини, і…

— Що це? — питає вона і здіймає брову. Красиву темну брову.

Добре, тепер головне не осоромитись. Не здатись їй закінченим ботаном.

— Модель цієї книгарні, і тут ви можете бачити, які книжки в наявності…

Очі дівчини спалахують.

— Візуалізація даних! — Настороженості як не було, вона раптово змінилася захватом.

— Саме так, — кажу я. — Ось, подивіться.

Ми зустрічаємось біля краю мого столу, і я показую їй 3D-модель, яка постійно гасне, коли книгарня різко обертається навколо осі. Вона присувається ближче.

— Можна глянути на початковий код?

Якщо Ерікова злість дивувала, то зацікавлення цієї дівчини просто зачаровує.

— Так, звичайно, — кажу я, одне по одному згортаючи темні програмні вікна, доки на екрані залишається чиста Ruby з червоними, золотистими й зеленими рядками.

— Я займаюся цим на роботі. — Дівчина роздивляється код, ледь не торкаючись носом екрана. — Візуалізацією. Не заперечуєте? — Вона вказує на клавіатуру. Та що ви, прекрасна опівнічна хакерко, хіба я можу заперечувати?

Моя лімбічна система налаштована на певний (дуже незначний) рівень контактів із людьми (жінками). А зараз, коли вона стоїть поруч і легенько торкається мене ліктем, я почуваюся п’яним. Намагаюся спланувати свої наступні дії. Я пораджу їй книжку «Візуальне відоб­раження кількісної інформації» Едварда Тафті[20]. У Пенумбри є один примірник. Я бачив його на полиці. Здоровенна книжка.

Вона швидко прокручує мій код, а мені стає трохи ніяково, бо там усюди проскакують коментарі на зразок: «А щоб тебе!» та «Ану, машино, скорися моїй волі!».

— Чудово, — каже вона й усміхається. — А ви, мабуть, Клей?

Вона прочитала це в коді. Там є алгоритм під назвою «клей_неперевершений». Гадаю, таке буває в кожного програміста.

— А я Кет, — відрекомендовується дівчина. — Здається, я знайшла вашу помилку. Хочете подивитися?

Я годинами марудився над тим кодом, а ця дівчина — Кет — знайшла помилку в моїй моделі за якихось п’ять хвилин. Та вона просто геній. Вона розповідає мені, як її виправити, і пояснює хід власних думок, усе швидко й упевнено. А тоді клац, клац — і помилки більше немає.

— Вибачайте мою нахабність, — вона повертає ноутбук до мене, прибирає пасмо волосся за вухо, випрямляється й насмішкувато питає: — Отож, Клею, навіщо ви створюєте модель цієї книгарні? — На цих словах її очі рухаються полицями аж до стелі.

Я сумніваюся, чи варто розповідати їй про всі химерності цієї книгарні. «Привіт, приємно познайомитись. Я продаю зашифровані книги старим дивакам. Чи не хотіли б ви зі мною повечеряти?» (Аж раптом мене охоплює впевненість, що один із них от-от увірветься до книгарні. Прошу вас, Тінделле, Федоров та всі інші: залишайтеся сьогодні вдома. Читайте свої книжки.)

Я заходжу з іншого боку.

— Це все для історії, — кажу я. — Ця книгарня працює майже століття. Думаю, це найстаріша книгарня в цілому місті, а може, й на всьому Західному узбережжі.

— Неймовірно, — відказує дівчина. — Google у порівнянні з нею ще дитя. — Тепер усе зрозуміло: вона працює в компанії Google. То виходить, що вона справді геній. А ще один із її зубів так мило надщерблений.

— Мені подобаються такі дані, — продовжує вона. — Дані з реального світу. Стародавні дані.

У цій дівчині є іскра життя. Це мій основний критерій добору нових друзів (дівчат і не тільки) і найкращий комплімент, який ви можете від мене почути. Не раз я намагався визначити, що саме запалює ту іскру, — яка суміш характеристик поєднується в холодному темному космосі, щоб утворити зірку. Я знаю, що переважно все читається по обличчю — і це не тільки очі, а й брови, щоки, рот і мікром’язи, які все це з’єднують.

У Кет такі привабливі мікром’язи.

— А ви не пробували створити візуалізацію з часовою динамікою? — питає вона.

— Ні, поки що не пробував.

— На роботі ми створюємо їх для пошукових логів, — каже вона. — Це круто — ти бачиш, як нова ідея шириться світом, мов невеличка епідемія, а за тиждень вона вже вигоряє.

Усе це видається мені цікавим, та здебільшого тому, що мене зацікавила ця дівчина.

Телефон Кет жваво тенькає, і вона дивиться на екран.

— Ой, — каже вона, — це мій автобус. — Я проклинаю міський громадський транспорт за його випадкову пунктуальність. — Я можу показати вам ті штуки з часовою динамікою, — продовжує дівчина. — Може, якось зустрінемось?

Чом би й ні, залюбки. Може, я наберуся сміливості й куплю їй книжку Тафті. Принесу її, загорнену в коричневий папір. За­ждіть — а це не виглядатиме трохи дивно? Книжка все-таки дорога.