Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

Тоді ще ніхто зі Старших не встиг залишити наш будинок. Патріарх Емільєн іще й не починав мріяти про Австралію. Було йому тоді 15 років, а це означає, що біля столу нас сиділо сімнадцятеро, і тим немовлям був Зорро. Мама стояла на кухні — вона ніколи не відходила від своїх каструль.

Мені й п’яти не було, але я пам’ятаю, як подумала тоді: «Якщо відьма заговорить до мене й Анжели, я подряпаю їй обличчя!».

Між нами був напрочуд тісний зв’язок, тож хіба я могла уявити, що, поки я гострила кігті, ти легко дозволиш відьмі МакДаґл зжерти себе?!

У голові в мене склався план, як утекти від бабеги та її поросяти. Задум був досить простий, однак складався із низки військових маневрів, якими я дуже пишалася. Слід було влаштувати ґвалт при столі та, скориставшись нагодою, вислизнути, поки решта Кардиналів сварилися б через канапу у вітальні, а моторошна парочка затрималася б на переповненій брудним посудом кухні.

На жаль, через присутність МакДаґлів сваритися ніхто не хотів. Усі вийшли з-за столу без бійки і поранень, а нас свердлили поглядами МакДаґли.

І хоч я спробувала втекти до вітальні, однак татів голос затримав мене:

— Близнючки, лишіться! Містер і місіс МакДаґл мають до вас кілька слів.

Я відчула, як мої нігті сталево вп’ялися в мою долоню. Правою рукою я трималася за Анжелу, яку хотіла відвести до вітальні, — та раптом рука лишилася вільною, зависла в повітрі. Анжела відпустила її.

Вона підійшла до страховидл. Людожери вже облизувались. Анжела поцілила в них усмішкою, що, мов метелик, пурхнула щастям.

Я мов скам’яніла. Серце моє, що ти там робиш?! Хіба не бачиш, що то упирі?! Що тільки й чекають, аби висмоктати твою кров?!

Я чула, як перемовлялися монстри, чула слова, які тато з його досить приблизним знанням англійської перекладав для нас, щойно вони злітали з їхніх гидких пащек, слова, що змальовували великий маєстат в оточенні дерев, запах кленових дров із каміна у вітальні, велику білу кімнату для кожної з нас або (якщо побажаємо) одну ще більшу кімнату для нас обох, а ще балакливих ляльок, порцелянові сервізи, шурхотливі сукні, навчання у Франції або Англії (звісно, якщо побажаємо) — вони могли запропонувати нам усе, якби ми погодилися мешкати з ними в Монреалі, у дивовижному місці, що мало назву Вестмаунт і яке для них, бездітних бідак, стало б тоді справжнім раєм на Землі.

Облудні, брехливі слова текли, та я нічого не розуміла, надто зайнята спостереженням за поглядом Анжели. Вона стояла лише за кілька кроків від страховидл — їм варто було лише руку простягнути, лише клацнути своїми кігтями. І вона усміхалась їм. Довкола неї пурхали янголи й архангели. А в її очах я бачила вперте блищання — вона не відводила погляду від місіс МакДаґл і стежила за кожним рухом жахливої викрадачки дітей.

Її причарував плюмаж на капелюшку місіс МакДаґл. Іншого пояснення тому, що відбувалось, я не знайшла.

Плюмаж тремтів на капелюшку місіс МакДаґл — жахливому фетровому капелюшку світло-бузкового кольору, із тих, що їх чіпляють на себе заможні бабеги. Можливо, це була підробка із пластику чи скляної нитки, і все ж підвіски спокусливо виблискували на старенькому фетрі. Немов приманкою, місіс МакДаґл сипала блискітками плюмажу, крутячи ним, неначе розхристаним флюгером, піймавши у свої сіті погляд і душу маленької Анжели. Бо саме до отруйного блиску плюмажу вона підняла свій пальчик, коли кухнею пронісся вихор образи.

Першою обурилася Діва:

— Що?! Оці двоє хочуть удочерити Близнючок?!

І з усіх уст зірвалося гнівне:

— Близнючки! Вони прийшли за Близнючками!

Це було так неочікувано й неймовірно, ніхто віри не йняв, і все ж МакДаґли сиділи на нашій кухні на наших ящиках з-під динаміту, такі бридкі, слизькі, заздрісні, і тягнули свої лапи до нас: «You want to come with us? You want to come with us?».

Саме тоді Анжела вказала на плюмаж і голосом зіпсутої дівчинки (такого ми ще від неї не чули) заявила:

— Хочу!

Стара карга миттю завуркотіла: «Oh! Darling! Darling! Darling!».

МакДаґл стікала радістю, немов потом, розтікалася калюжею по підлозі, щасливо брьохаючись у хвилях своєї глупоти.

«Oh! Darling! Oh! Sweetheart!». Вона хвацько висмикнула плюмаж і подарувала Анжелі капелюшок.

Чіпка пам’ять п’ятирічної дитини зберегла спогад про дбайливі рухи місіс МакДаґл, яка намагалась, аби плюмаж завжди був у полі зору Анжели. Вона вийняла зачіпку, зняла капелюшок, пригладила волосся, що потяглося за ним; вона мурчала, мов кішка, та жодний її рух не кинув тіні на блискучий плюмаж, авжеж, вона за цим ретельно стежила, червоний камінь виблискував усіма гранями точно на рівні очей Анжели, коли МакДаґл простягнула їй старенький фетровий капелюшок: «Here you are, Honey. It’s yours».

Я зітхнула, мені відлягло від серця — а втім, легше стало всім, коли пролунав розлючений голос Емільєна:

— Ти ж не віддаси оцим типам наших Близнючок,

еге ж?!

Це був старший Кардинал, наш ватажок, гордість родини — тоді Джеронімо ще не скинув його з престолу, і він дав знати старій відьмі, що розвіяти в повітрі примару її багатства недостатньо, аби хтось повівся.

Він стояв по інший бік стола і звертався до тата, який сидів обличчям до МакДаґлів і від початку зі здивованою посмішкою спостерігав за сценою. Татова відповідь занурила нас у глибокі роздуми, що не полишають мене і сьогодні:

— Близнючки вже досить дорослі. Самі хай вирі­шують.

І тоді... дорога моя Анжело, Кардинали тобі не пробачили цього досі, жоден із них, навіть я, усі ці роки ми не могли забути цього, мені це дуже боліло, повір... і тоді Анжела підійшла до плюмажу, схопила капелюшок, дозволила рукам місіс МакДаґл схопити себе, посадити на коліна, милуючись найбезглуздішими з можливих гримас цих двох шахраїв.

Вони так мені й не повірили. Вони хотіли бачити тільки сором і вчинок. Анжела не дозволяла себе вдочеряти, її зачарували, загіпнотизували клятим плюмажем. І мені це відомо ліпше, ніж будь-кому. Ми ж з Анжелою одне ціле, одна душа. Я знала, що вона відчувала тієї миті, чого хотіла і чого не хотіла.

А хотіла вона плюмаж, тільки плюмаж. Того, що їй запропонували потім, вона не хотіла, однак погодилася — і ми відразу прозвали її Приймачкою, адже вона погодилася приймати ляльок, сукні й інші