Читати книгу - "Окопні історії: фронтовий щоденник"

Все ж таки пішли роздивитися. Двори розбиті, заховатися ніде. Нарешті знайшли підходящий двір з хатою і погребом, там і вирішили зупинитися. Відбили атаку сєпарів, і лише стали відпочивати, як до двору городами підійшло кілька чоловіків.

— Не стріляйте, свої! Слава Україні!

— Героям слава!

Брудні, худющі, у гражданці, але з автоматами. Чечени Іси Мунаєва. Один говорив українською.

— Хлопці, дякуємо, що прикрили. Ми в розвідку ходили, назад насилу прорвалися.

Один упав обличчям у сніг, плаче:

– Іса, командир, нам допоміг прорватися, а сам загинув…

Оголосили перемир’я, щоб мирні жителі могли покинути селище. Місцеві городами з кравчучками і сумками розбігалися врізнобіч, але не всім вдавалося добігти у безпечне місце.

Сапери змінили позицію й перейшли в інший двір, як виявилося пізніше — за одну хату від бандюків.

Четверо залишилися на подвір’ї, а решта повернулися по додатковий боєкомплект й особисті речі. На вулиці почувся якийсь шум. Месі з цигаркою в одній руці відчиняє навстіж хвіртку. О! Мужик з відеокамерою біжить, а на іншому боці вулиці пересуваються, красуючись, зо три десятки військових. «Який дурень вирішив кіно тут знімати?» — лише встиг подумати і… помітив кацапську «гірку», сєпарські шеврони та білі стрічки на рукавах «героїв».

— Стояти! — підіймаючи автомат крикнув Месі.

Москалі потроху зупинялися і здивовано розглядали справжнього укропа, якого ніхто тут навіть не сподівався побачити. Перші кулі свиснули над головою в Месі, але його автомат уже працював. Ще два сапери приєдналися до перестрілки, четвертий розкидав гранати. На вулиці зчинився натуральний шарварок. Москалі ломилися в закриті хвіртки і через паркани, аби подалі з відкритого місця. А ззаду їх наздоганяли кулі й осколки. Коли на вулиці не залишилося здатних утікати, погляд зачепився за жирнючого оператора, який разом із кореспондентом заліг обабіч дороги. Репортаж про переможний наступ ополченців провалився, треба рятувати ситуацію за допомогою інтерв’ю. Саме вчасно зависла тиша. Остання граната Ф-1 чітко клацнула лапкою в повітрі й ляпнулася точно в калюжу адреналіну, який розтікався навколо журналюг.

Бах!

Інтерв’ю теж вийшло не ідеальне. Уривками.

Нейтральна

Невеличка група прибула у Вуглегірськ з цікавим завданням: охороняти артилерійського коректувальника. Вийшли на позицію біля покинутої шахти. Поки коректувальник встановлював свої прилади, охорона розбрелася по території. Треба ж обживатися на новому місці!

— Мужики, ви обережнішими будьте.

— А що таке?

— Я тут кілька днів тому в бінокль бачив, як група сєпарів нашого полоненого до себе волочила. До них лише кілометр, а наші позаду на півтора. Раптом що — допомога не встигне.

— Зрозуміло. Не розслабляємося.

Гітлерюгенд

Уже залишивши Вуглегірськ, на околицях хлопці відбили одну з наймасовіших піхотних атак. Наступаючих з міста через кукурудзяне поле впритул не підпустили, перебили здалеку з кулеметів і підствольних гранатометів.

На світанку кілька ризикових мотнулося туди по сувеніри, сподіваючись розжитися кривими чеченськими ножами. Повернулися здивовані:

— Там більшість без форми й екіпіровки, лише РПК[15] валяються. Пенсіонери, мужики й купи хлопчаків років по шістнадцять. Що це в дірявих робиться?

— Війна робиться. А моєму кулемету по барабану, кого косити.

— Якщо їх мами рідні не пожаліли, то чого ти паришся? Чи турбуєшся, що скоро не залишиться з ким воювати? На наш вік вистачить.

– Є інший варіант: кадирівці не захотіли самі дохнути в чистому полі поміж кукурудзою, наловили усіх, хто в штанях під руку потрапив, та й погнали на штурм за світлі ідеї руского міра. З тих пір як «дєди ваєвалі», у червоній армії нічого не змінилося. Хіба що замість замполітів тепер зомбоящики.

— Хлопці, не беріть у голову. Краще своїх двохсотих і трьохсотих згадайте, а недоросів… «баби ще понароджують».

Червона картка

За кілька вулиць від саперів, так само у дворі, зупинилася друга група, зв’язківці. Вулицю прострілювала москальня, а через дві хати, на іншому боці, стояла якась беха[16], і ротний зв’язківців вирішив її підбити. Сім пострілів з гранатомета знесли ворота, пів сараю і ріг хати, але в беху не вцілили. Услід полетіли три «Мухи» з аналогічним результатом.

— Хлопці, принесіть ще боєприпаси до гранатомета!

— А ти впевнений, що цю беху треба палити?

Ротний перейшов у сусідній двір, придивився, а на машині біле коло — наша.

— Добре, що не влучив!

Наступного дня Вітер із ротним пішли в розвідку, щоб мати уявлення про навколишню обстановку. На зворотній дорозі потрапили під обстріл і залягли.

— Відчув, наче у роті щось смикнуло, — розповідає Вітер, — плюнув у руку, а там два зуби, полапав шию, дивлюся — рука в крові. Куля увійшла крізь верхню губу, знесла п’ять зубів, пробила язик і вийшла через шию біля сонної артерії. Поки я зрозумів, що й до чого, хтось світло вимкнув.

— Вітер, вставай, гайда далі! Ти що, заснув? — почув я голос ротного і розплющив очі.

Піднімаю залиту кров’ю руку:

— Я вибув, червона картка.

Командир затулив перев’язувальним пакетом пробоїну в шиї, допоміг дійти до блокпоста. Кілька годин чекав транспорту, від втрати крові почав мерзнути. Нарешті повезли в госпіталь шишаріком[17] без скла на передньому сидінні. У будці ще кілька чоловік сиділо. По дорозі потрапили у засідку з чотирьох чи п’яти сєпарів. Хлопці з вікон відстрілюються, а я однією рукою бинт до рани притискаю, а іншою теж кілька черг випустив.

— Ти ба, — каже Кардан, — кров тече, як з кабана, а одного сєпара таки уколошкав.

— Не помітив, мене від холоду так трусить і голова паморочиться, що я вже майже нічого не бачу.

Коли в Артемівську біля госпіталю відчинили дверці машини, я з неї просто випав.

Колоністи

Хлопці із ремонтної роти також засіли в одному із дворів і майже щодня відбивалися від атак сєпарів. Атакуючих привозили по 40–50 чоловік, а через пів години бою транспорт забирав кількох поранених, які зуміли самостійно відійти назад. Деякі із штурмовиків відбивалися від ядра групи, піднімали вгору руки і йшли здаватися. Виявляється, москалі поставили у стрій усю колонію. Кому із зеків світив великий термін, мусили воювати. А кому залишалося рік- півтора, вважали за краще здатися у полон із надією спокійно і подалі від війни дотягти свій строк.

— Хлопці, а давайте ми з вами залишимось, — пропонували найбільш метикуваті з них, — будемо дрова рубати, воду носити, копати окопи.

А й справді. Термін спливає, робота не важка, харчі в армії набагато кращі, ніж у тюрмі, і волохаті лапи закону на передову дотягуються рідко. А коли настане час повертатися за