Читати книгу - "Без крові. Така історія"

не дано було пережити. Він підвів очі й поглянув на жінку. Вона щось говорила, але він її не чув, бо думки знову понесли його кудись далеко, а він був надто втомлений, щоб опиратися. Так він і сидів непорушно, відкинувшись на спинку крісла, аж поки з очей у нього не потекли сльози. Він плакав, не соромлячись, не ховаючи обличчя в долонях і не намагаючись стерти з нього жалісну гримасу, а сльози стікали йому аж за комір, скочуючись по шиї, зморщеній і погано поголеній, як і у всіх старих на світі.

Жінка замовкла на півслові. Вона не зразу зауважила, що він плаче, і тепер не знала, як повестися. Нахилившись над столом, вона пробурмотіла щось упівголоса. А тоді інстинктивно обернулася й побачила за сусіднім столиком двох молодиків, що дивилися на чоловіка; один із них сміявся. Вона крикнула щось, і коли молодик повернувся до неї, зиркнула йому в очі й голосно сказала:

— Тварюка.

Тоді наповнила чарку вином і підсунула її до чоловіка. Мовчки. Знову сперлася на спинку крісла. Чоловік не переставав плакати. А вона раз по раз люто зиркала навкруги, мов самиця якогось хижака коло нори зі своїм виводком.

— Хто такі ці двоє? — запитала хазяйка кафе, що стояла коло прилавку.

Офіціант зрозумів, що вона говорить про двох старих он за тим столиком.

— Усе в порядку, — сказав він.

— Ти їх знаєш?

— Ні.

— Той старий тільки що плакав.

— Знаю.

— Вони наче й не п’яні…

— Ні, там усе в порядку.

— Але скажи сам, чи ж конче приходити сюди, щоб…

Офіціант не бачив нічого поганого в тому, щоб плакати в кафе. А проте промовчав. Хлопець говорив із дивним акцентом. Він поставив на прилавок три порожні чарки й пішов назад у зал.

Синьйора обернулася й деякий час дивилася на двох старих.

— А вона, мабуть, була колись дуже гарна…

Вона мовила це вголос, хоча поряд не було нікого, хто б міг її почути.

Замолоду вона мріяла стати кіноакторкою. Усі казали, що вона — дівчина розкута, впевнена в собі, та і їй самій подобалося співати й танцювати. Вона мала приємний голос, нічого особливого, але приємний. Згодом вона познайомилася з одним торговцем косметикою, і він забрав її в столицю, де вона знялася в рекламі нічного крему. Потім вона вислала ці фото додому, запхавши до конверту кілька банкнот. Ще пару місяців вона намагалася виступати як співачка, але без особливих успіхів. Зате з фотомодельним бізнесом справи пішли краще. Лаки для волосся, помада, одного разу навіть якісь краплі від почервоніння очей. На кар’єру в кіно вона махнула рукою. Подейкували, що там треба з усіма переспати, а її це не влаштовувало. Одного дня вона дізналася, що оголошено конкурс на телеведучих. І пішла на проби. А що вона була розкута, впевнена в собі дівчина з приємним — хоч і нічого особливого — голосом, то подолала перші три відбіркові етапи і в підсумку стала другою в списку тих, кого не взяли. Їй радили зачекати: може, звільниться якесь місце. Вона зачекала. А через два місяці стала диктором на першому каналі національного радіо: оголошувала програму передач.

Одного чудового дня вона повернулася додому. Вдало вийшла заміж. І тепер має кафе в самому центрі.

Жінка — там, за столиком — нахилилася трохи вперед. Чоловік уже перестав плакати. Він вийняв з кишені великого носовичка і витер очі. А тоді сказав:

— Вибачте.

Більше вони не говорили.

Здавалося, вони й справді нездатні порозумітися.

А проте за хвилю жінка нахилилася до чоловіка й мовила:

— Можна я запитаю у вас одну дурницю?

Чоловік підвів очі й поглянув на неї.

Вона виглядала аж надто серйозною.

— Ви б не хотіли зі мною покохатися?

Чоловік мовчки дивився на неї, не повівши й бровою.

Жінка на мить злякалася, що вона нічого не сказала, що вона тільки подумки сформулювала цю фразу, але не змогла вимовити її вголос. Тому вона повторила, поволі карбуючи слова:

— Ви б не хотіли зі мною покохатися?

Чоловік посміхнувся.

— Я вже старий, — відказав він.

— Я теж.

— …

— …

— Дуже шкода, але ми обоє вже немолоді, — повторив чоловік.

Жінка збагнула, що зовсім не врахувала цю обставину, і не знайшлася, що відказати. Тоді в неї з’явилась інша думка, і вона мовила:

— Я не божевільна.

— Мені все одно, божевільна ви чи ні. Справді. Це не має ніякого значення. Не в тім річ.

Жінка на мить задумалась, а тоді сказала:

— Нема чого хвилюватися, ми можемо зняти номер у якомусь готелі. В якому-небудь, самі виберете.

Чоловік, здавалося, почав щось розуміти.

— Ви хочете, щоб ми пішли в готель?

— Так, хочу. Відведіть мене до готелю.

Він поволі проказав:

— Готель. Номер.

Він говорив це так, неначе ці слова допомагали йому уявити отой номер, побачити його і збагнути, чи хотілось би йому померти саме там. Жінка сказала, щоб він не боявся.

— Я не боюся, — відповів чоловік.

«Я вже ніколи не буду боятися», — подумав він.

Жінка всміхнулася, бо він мовчав, а вона розцінила його мовчання як знак згоди.

Вона порилася в торбинці, дістала гаманець, поклала його на стіл і підсунула до чоловіка.

— Візьміть, тут є гроші, щоб заплатити. Не люблю жінок, що самі розплачуються в кафе, але це я вас запросила, а тому плачу я. Візьміть гаманець. Як вийдемо, віддасте.

Чоловік узяв гаманець.

Він уявив собі старого, що розплачується грішми з чорного атласного гаманця.

Вони проїхались по місту в таксі. Авто було ще зовсім нове: сидіння досі були в целофані. Жінка весь час дивилась у вікно. Там були вулиці, яких вона ніколи раніше не бачила.

Вони зупинилися коло готелю під назвою «Каліфорнія». Усі чотири поверхи будинку перетинала вертикальна вивіска з велетенських червоних літер, що загоралися одна за одною. Коли літери складалися в напис, вивіска якийсь час блимала, а тоді гасла й усе починалося спочатку, від першої літери: К. Ка. Кал. Калі. Каліф. Каліфо. Каліфор. Каліфорн. Каліфорні. Каліфорнія. І знову темно.

Вони трохи постояли на вулиці, оглядаючи готель зовні. А тоді жінка сказала: «Ходімо», — і попрямувала до вхідних дверей. Чоловік пішов за нею.

Портьє на реєстрації подивився їх документи й запитав, чи не хочуть вони номер із сімейним ліжком. А втім, у його голосі не було ніякої особливої інтонації.

— Давайте, що є, — відказала жінка.

Вони взяли кімнату на третьому поверсі, з видом на вулицю. Портьє вибачився, що в готелі нема ліфта, і сказав, що сам занесе нагору