Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

— Цей чолов’яга відданий мені тілом і душею! — не раз стверджував капітан Мітчелл, і хоча, напевно, ніхто не міг пояснити, чому це так має бути, однак, з огляду на їхні стосунки, годі було сумніватися в цих словах, — засумніватись могла б хіба що людина такої прикрої ексцентричної вдачі, як доктор Моніґем, чий короткий скептичний сміх виражав якимось дивом безмежну недовіру до всього людства. Не те щоб доктор Моніґем забагато сміявся чи розкидався словами. У доброму гуморі він був страшенно мовчазний. Коли ж був не в гуморі, то люди лякались неприхованої зневаги в його словах. Лише пані Ґулд могла втримати у прийнятних рамках його скепсис щодо мотивації людських вчинків, проте навіть їй (з нагоди, не пов’язаної з Ностромо, і лагідним, як на нього, тоном), навіть їй доктор якось сказав:

— Власне, немає нічого безглуздішого, ніж вимагати, щоб людина судила інших так само поблажливо, як і саму себе.

І пані Ґулд поспішила змінити тему. Про цього англійського лікаря ходили дивні чутки. Як переказували пошепки, багато років тому, за часів Ґусмана Бенто, він був замішаний у змові, яка була викрита через зраду і, як то кажуть, втоплена в крові. Лікар був уже сивий, мав голене зморшкувате обличчя цеглистої барви, а його картата фланелева сорочка та стара засмальцьована панама були основним викликом умовностям Сулако. Якби не бездоганна чистота його медичного одягу, його можна було б прийняти за одного з тих розхристаних європейців, які самим своїм виглядом ображають добропристойність іноземної колонії чи не в усіх екзотичних частинах світу. Коли молоді леді Сулако, чиї миловидні личка цілими гронами прикрашали балкони на вулиці Конституції, бачили, як він у короткій лляній куртці, недбало накинутій поверх картатої фланелевої сорочки, прохóдив мимо, накульгуючи й похиливши голову, то казали одна одній:

— Он сеньйор доктор іде за викликом до доньї Емілії. Він одягнув свого жакетика.

Висновок був правильний. А от глибший сенс був прихований від їхнього короткого розуму. Ба більше, вони й не надто забивали собі голови думками про доктора. Був він старий, бридкий, вчений — і трохи «loco»[44] — ненормальний, якщо не чаклун, у чому його підозрював простолюд. Насправді маленька біла курточка була поступкою олюднювальному впливу пані Ґулд. Доктор з його звичкою висловлюватися скептично і різко не мав іншого способу продемонструвати свою глибоку повагу до вдачі цієї жінки, відомої у країні як англійська сеньйора. Він і справді складав цю данину дуже серйозно, а для людини його звичаїв це була не дрібничка. Пані Ґулд і сама дуже добре це відчувала. Вона б ніколи й на думці не мала нав’язувати йому таку явну демонстрацію пошани.

Пані Ґулд тримала двері свого старого іспанського дому (одного з найкращих у Сулако) відчиненими і щедрою рукою роздавала маленькі житейські милості. Роздавала їх з простотою і шармом, бо керувалась несхибним чуттям вартостей. Вона була надзвичайно обдарована у мистецтві людського спілкування, яке полягає в тонких нюансах самозабуття та навіюванні всеосяжного порозуміння. Чарлз Ґулд (а Ґулди, які вкоренились у Костаґуані трьома поколіннями, завжди вирушали здобувати освіту й одружуватись до Англії) уявив, що закохався в здоровий глузд своєї майбутньої дружини, як це зробив би будь-який інший чоловік на його місці, але це не пояснювало того, наприклад, що цілісінький розвідувальний табір, від наймолодшого з юнаків до їхнього зрілого шефа, тільки й шукав нагоди якомога частіше згадувати в розмовах посеред високих шпилів Сьєрри дім пані Ґулд. Якби хтось розповів їй, що на самісінькій межі снігів у горах над Сулако її ім’я — в усіх на вустах, вона б запротестувала, тихо сміючись і здивовано округлюючи сірі очі, та сказала б, що це не її заслуга. Але невдовзі, трохи напустивши на себе замисленості, знайшла б пояснення. «Звичайно ж, ці хлопчики й не сподівалися зустріти тут бодай якусь гостинність. І гадаю, що вони тужать за домівкою. Кожен, певно, завжди трохи тужить за домом».

Їй завжди було шкода людей, охоплених ностальгією.

Чарлз Ґулд — уродженець Костаґуани, як і його батько, худорлявий і високий, з вогненно-рудими вусами, точеним підборіддям, ясно-блакитними очима, золотаво-каштановим волоссям, тонкими рисами обличчя та свіжим рум’янцем — мав такий вигляд, ніби щойно прибув з-за океану. Його дід збройно боровся за незалежність під проводом Болівара[45] у складі того англійського легіону, якому на полі бою в Карабобо віддав честь сам великий Визволитель, назвавши їх рятівниками своєї батьківщини. За часів Федерації один із дядьків Чарлза Ґулда був обраний президентом тієї-таки провінції Сулако (іменованої тоді державою), а згодом його поставили під церковний мур і розстріляли за наказом несамовитого уніоністського генерала Ґусмана Бенто. Того самого Ґусмана Бенто, який, ставши згодом довічним президентом, зажив лихої слави через свою люту й нещадну тиранію, і слава ця сягла епогею в народній легенді про явлення кривавого привиду, чиє тіло забрав сам диявол власною персоною, викравши його з цегляного мавзолею в наві церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що в Санта-Марті. Принаймні так священники пояснювали зникнення тіла босоногій юрбі, яка в побожному страсі ринула в храм, аби повитріщатись на діру в стінці потворної цегляної скрині перед великим вівтарем.

Крім дядька Чарлза Ґулда, лихої пам’яті Ґусман Бенто стратив ще силу-силенну людей, але саме завдяки родичеві — мученикові в ім’я аристократії — олігархи Сулако (це за фразеологією часів Ґусмана Бенто, — а тепер вони звуться «бланко» і відмовились від ідеї федералізму), тобто родини чистокровного іспанського походження, вважали Чарлза за свого. З такою-от сторінкою в родоводі годі бути чистокровнішим костаґуанеро, ніж дон Карлос Ґулд; а втім, у нього була така характерна зовнішність, що простолюд називав його не інакше як «інґлез» — англієць із Сулако. Він більше скидався на англійця, ніж якийсь випадковий турист, на кшталт прочанина-єретика, — та в Сулако таких і не бачили. Він більше скидався на англійця, ніж молоді залізничні інженери з новоприбулої партії, ніж будь-який персонаж із мисливських картинок у номерах «Панча»[46], що доходили до вітальні його дружини з двомісячним, чи й більшим запізненням. Тим-то і вражало, що він аж так природно говорив іспанською (кастильською, як кажуть місцеві) чи індіанським діалектом тубільців — без жодного англійського акценту. Та було щось таке невитравне в усіх цих костаґуанських Ґулдах-предках — визволителях, першопрохідцях, кавових плантаторах, комерсантах, революціонерах, — що він, єдиний представник третього покоління у Південній Америці, де склався свій особливий стиль верхової їзди, й далі скидався на