Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мав, присягнути б я міг, руку недобру якусь.
Це ж саме дерево йшло на стовпи, щоб вішать нещасних,
Це ж — на хрести, щоб жахне діло виконував кат.
Це ж — і хрипких пугачів у похмурій тіні ховало,
[20] А між гіллям у гнізді — яйця сови й коршака.
Я ж їм своє почуття — яке божевілля! — довірив,
Я ж їх до любки послав — ніжне мереживо слів!
Краще б уже заповнити їх судовим пустослів’ям,
Щоб виконавець якийсь голос на ньому вправляв.
Краще б між тих табличок їм бути, які день при дневі
Зрошує слізьми скупар — пише видатки свої.
Не на словах я пізнав, що подвійні ви, але на ділі:
Двійка, саме те число, не обіцяє добра.
Чим же вгамую свій гнів? Побажаю, щоб вас, мов та миша,
[30] Старість точила гризька, віск — щоби плісню узявсь!..
13
Вже з Океану встає, полишаючи млявого мужа{46},
Злотоволоса{47}, а день — знов колісницею мчить.
Годі спішити, Авроро! Стривай!.. Птахи хай щорічно
Славлять Мемнонову{48} тінь у заповзятих боях.
Саме тепер насолоду б черпать у ніжних обіймах
Милої, саме тепер, поки так близько вона!
Солодко спиться тепер, повітря вологе, прозоре,
Пташка, вітаючи день, горлечком тонко дзвенить.
Годі спішити, немила мужам, дівчатам немила!
[10] Росяні віжки мерщій, рожеворука, стягни!
Поки ще ти не зійшла, плавець за сузір’ями стежить:
Обшири моря судном не навмання ж борознить.
Сходиш — і мандрівець, ще б поспав, та рушає в дорогу,
Воїн — грізну до рук поспіхом зброю бере.
Першою ти рільника із двозубцем бачиш у полі,
Першою ти під ярмо кличеш повільних волів.
Сонних хлоп’ят оддаєш вчителям, щоб вони при науці
Прутом раз по раз сікли їхні долоні м’які.
Ти посилаєш на суд поручителя, де непоправних
[20] Прикрощів кожне слівце може завдати йому.
І оборонцеві ти, і судді так само немила:
Мусять і цей, як і той, з досвітку братись до справ.
Хай лише прялі рука відкладе веретено — про вовну
Ще не допрядену їй ти нагадати спішиш.
Годі б уже… Але те, щоб дівчина зрання вставала, —
Той лише стерпить, кому, видно, й не снилась вона.
Скільки разів я бажав, щоб ніч тобі не корилась,
Щоб не тікали зірки перед обличчям твоїм!
Скільки разів я бажав, щоб вітри тобі вісь ізломили,
[30] Щоб легконогий рисак на хмаровищі спіткнувсь!
Заздрісна, не поспішай! А що син твій смаглої барви —
Це через тебе, бо в нім — серця твого чорнота.
Чи ж до Кефала{49} воно не палало любов’ю, чи, може,
Нині не відає світ про легковажність твою?
О, коли б міг нам Тіфон оповісти хоч дещо про тебе, —
Вперше б ганебну таку байку почули боги.
Все ти тікаєш; ще б пак: ізсушив його вік безконечний.
О, як зненавидів він ту колісницю твою!
Чи не гукнула б і ти, обнявши якогось Кефала,
[40] Коням нічним: «Не спішіть! Годі-бо квапитись так!»
Я в тому винен, що муж твій охляв?.. Чи ж я тобі радив
Брати старого? Чому ж — я маю кару нести?
Як, пригадай собі, сон юнака пильнувала Селена{50},
Хоч і з тобою в красі легко змагатись могла.
Таж навіть Батько богів, щоб тебе так часто не зріти,
Дві з’єднав ночі в одну, довгу, — собі догодив.
Край тут поклав я докорам своїм… Вона, мов почувши,
Аж зашарілась, та день не опізнився, на жаль.
14
Чи не просив я тебе: «Облиш фарбувати волосся!»
Ти — безволоса тепер, нічого вже фарбувать…
Не фарбувала б — і досі, густе, хвилястим потоком
М’яко вкривало б воно чи не всю постать твою.
Що то за тонкість була! Гребінцем не сміла торкнутись —
Жовтий серієць{51} хіба витче тканину таку;
Ніжкою вправний павук хіба виснує десь під трухлявим
Сволоком нитку таку, що ледь угледиш її.
Колір волосся твого, хоч ні темний, ані золотавий,
[10] Все ж наче змішаний був — зблискував цим, як і тим.
Барви такої по вогких долах горбистої Іди
Кедр буває гінкий, як обідрати кору.
Ще ж і слухняним було, укладалося сотнями хвильок,
Жодного болю, згадай, не завдавало тобі.
Не обривалось, хоч як не чеши, хоч як не приколюй, —
Служка, було, й при мені вправно вкладала його,
Й ти не вихоплювала їй з руки (а бува таке) шпильки,
Щоб уколоти її — гладко-бо зачіска йшла.
Вранці, бувало, напівлежить на багряному ложі
[20] (Ще не чесали її) в сяйві волосся свого —
В тій непідробній красі, неначе вакханка фракійська,
Що відпочити лягла десь на м’якій мураві…
Хоч те волосся — ніжність одна і легкість пухова,
Скільки зазнати йому, бідному, мук довелось!
Як терпеливо щодня те волосся вогонь і залізо
Зносило, щоб усьому бути в дрібних завитках!
«Як ти волосся таке, — я картав тебе, — можеш палити!
Гарне воно й без вогню, зглянься, жорстока, над ним!
Геть із залізом, вогнем! Чи такому волоссю — горіти?
[30] Шпильку візьми-но — й саме, де приколоти, навчить!»
От і не стало його! А таким, як було воно в тебе,
Сам Аполлон би пишавсь, Вакх похвалявся б таким.
Я порівняв би з ним те, що його в іще мокру долоню
Гола Діона{52} бере — на полотні маляра.
Що ж побиватись тепер? Нема вже його і не буде!
Тож у люстерко
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любовні елегії. Мистецтво кохання», після закриття браузера.