Читати книгу - "Про любов. Школа пані Фреймут"

Та навіть бувши такою мізерною, ця ідея, одначе, мала певну таємничу цінність — повернена в надра думки, вона ставала дуже реальною й важливою; метаючись і завмираючи, кидаючись туди й сюди, вона здіймала такий шум і гуркіт, що неможливо було всидіти на місці. От тоді я й збагнула, що стрімко крокую через галявину. Мені навперейми негайно кинулася чоловіча постать. Не те щоб я одразу зрозуміла, що жестикулювання ошелешеного суб’єкта у фраку й вечірній сорочці стосується мене. На його обличчі відбивалися жах і обурення. Радше інстинкти, ніж міркування, виручили мене. Він був Старостою, я була жінкою. Це був моріг, там була стежка. Лише співробітники коледжу та студенти мали право перебувати тут; моє місце на гравієві. Ці думки зайняли якусь мить. Щойно я повернулася на доріжку, руки Старости опустилися, а на обличчя повернулася звична безтурботність. Незважаючи на те, що по дерені пройтися приємніше, ніж по гравію, серйозної шкоди не завдано. Єдиним звинуваченням, яке я могла висунути проти співробітників і студентів, це те, що захищаючи свій моріг, топтаний протягом трьохсот років, вони сполохали мою рибку.

Я не можу достеменно пригадати, що за ідея змусила мене так зухвало порушити правила. Дух примирення хмаринкою зійшов з неба. Бо якщо десь і мешкають духи примирення, то вони точно повинні з’являтися в чотирикутних двориках Оксбриджу таких гарних жовтневих ранків. Коли я крокувала повз стародавні споруди коледжу, бурхливість реальності наче згладжувалася. Тіло здавалося закритим у дивовижну скляну оболонку, крізь яку не міг проникнути жоден звук; розум, звільнений від контакту з дійсністю (доки знову не вирішиш прогулятися по дерну), мав повну свободу зануритися у споглядання того, що здавалося наразі доречним. Як то буває, випадкова згадка про старий есей щодо повторних відвідин Оксбриджу на тривалих канікулах наштовхнула на думки про Чарлза Лема — святий Чарлз, говорив Теккерей, прикладаючи Лемовий лист до чола. Безперечно, серед усіх покійних (я говорю так, як мені тоді думалося) Лем був одним із найкращих. Такого хочеться запитати: «Скажи-но мені, як ти писав ці есеї?». Адже в цьому він перевершує навіть Макса Бірбома. Я думаю, незважаючи на всю досконалість, це той нестримний проблиск уяви, блискавичний спалах геніальності, залишив у його есеях недолік чи недомовку, все ж додавши в них поезії. Лем бував в Оксбриджі, мабуть, років сто тому. Безперечно, він написав есей — забула назву — про один із Мільтонових рукописів, який трапився йому тут. Можливо, це був «Лікід», а Лем писав про те, як здивувало його те, що якесь слово в «Лікіді» було змінено. Думати про те, що Мілтон змінив хоч слово в цій поемі, здавалося йому блюзнірством. Це змусило мене пригадувати «Лікіда» і розважатися здогадками — яке ж слово Мільтон змінив і чому? А тоді я зрозуміла, що той самий рукопис, про який писав Лем, перебуває на відстані всього якоїсь сотні ярдів. Отож можна заввиграшки пройти Лемовими слідами — через квадратний двір, до бібліотеки, де зберігається цей скарб. Крім того, пригадала я, що й рукопис Теккереєвого «Есмонда» теж зберігається тут. Критики часто називають «Есмонд» найкращим романом Теккерея. Але вдаваність стилю, імітація вісімнадцятого століття надто помітні, якщо я не помиляюсь. Хіба що стиль вісімнадцятого століття був звичним для Теккерея. Ось аргумент, який кожен зможе навести: прочитавши рукопис, зрозумієщ, чи принесли зміни користь стилеві і змісту. Але тоді доведеться визначитися, що таке стиль і зміст, питання які… Але ось я вже й біля дверей, які ведуть до бібліотеки. Щойно я їх відкрила, як на порозі негайно виник янгол-охоронець у чорній мантії. Енергійний, сивочолий, добродушний джентльмен приглушеним голосом вибачився за те, що змушений попросити мене покинути бібліотеку. Жінки допускаються сюди тільки в супроводі членів наукового товариства або за наявності рекомендаційного листа.

Відома бібліотека залишилася абсолютно байдужою до того, що її облаяла жінка. Поважна і спокійна, вона вдоволено дрімала над скарбами, які зберігалися в її надрах. І, здається мені, що вона так спатиме довіку. Спускаючись сходами, я спересердя зареклася ще хоч раз потривожити її відлуння своїми благанням про гостинність. До обіду все ще залишалася година, і треба було чимось себе зайняти. Прогулятися левадою? Посидіти біля річки? Ранок був, безперечно, чудовий — мерехтливо облітало червоне листя, тож ні прогулянка, ні прибережні посиденьки не були б обтяжливими. Та до моїх вух долинула мелодія. То була церковна служба. Доки я минала капличку, заворожливо тужив орган. Того безтурботного дня навіть християнська печаль звучала радше як спогад про печаль, ніж як сама печаль. Навіть плач стародавнього органа був наче оповитий спокоєм. Я не хотіла заходити, навіть якби й мала право, адже цього разу мене може зупинити церковний служитель, вимагаючи, напевно, свідоцтво про хрещення чи рекомендаційний лист від декана. Але й ззовні такі споруди не менш величні, ніж зсередини. Крім того, було доволі цікаво спостерігати за тим, як збирається паства, як люди заходять і виходять, метушаться при вході в каплицю, наче бджоли біля льотка. Багато з них було в мантіях; у декого мантії були оторочені по коміру хутром; декого везли в кріслах-візках; інші, не старші середнього віку, були зігнуті й скарлючені настільки, що нагадували крабів і раків, які натужно шкандибають по піску на дні акваріуму. Доки я отак стояла, прихилившись до стіни, університет здавався заповідником, де законсервовано рідкісні види, які швидко вимруть, якщо їм доведеться боротися за життя на тротуарах Стренду. Старі історії про старих деканів і старих учителів спливли в моїй пам’яті. Колись казали, що, зачувши свист, старі професори негайно зриваються на галоп. Я саме збиралася з духом, аби засвистіти, як поважна паства зайшла до середини. Зовнішня частина каплиці залишилася. Її високі бані й шпилі, виглядали наче щогли корабля, який ніяк не зайде в гавань, освітлені й видимі на милі навіть по той бік схилів. Вірогідно, що колись цей чотирикутний двір зі своїми рівненькими газонами, величезними будівлями й навіть каплицею також був болотом, де колихалися на вітрі трави й порпалися свині. Я думаю, що табуни коней і череди волів здалеку притягли цілі вози каміння. А тоді сірі блоки, в тіні яких я зараз стою, титанічними зусиллями було встановлено один на одному; потім малярі принесли вітражі для вікон; будівничі зі шпаклівкою