Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

Найважливішою людиною для Олени був Віталій. А найдорожчою річчю — її скрипка. Усе решта для неї мало важило. Вона не змушувала себе просити й видерлася на віз, де вже сиділа Поліна, спершись спиною на подушку. Ця подорож була в радість тільки Віталію. На ньому були шорти й картата сорочка. Олег наказав йому мовчати, якщо їх зупинять, бо їхній акцент може їх видати. Тож він скукобився калачиком на дні підводи й удавав глухонімого, як його друг Толя. Обидва давилися сміхом, показуючи один одному знаки, які, здавалося, розуміли. З міркувань безпеки олов’яних солдатиків у гостроверхих шоломах, що мали дуже європейський вигляд, сховали на дні Олениного наплічника.

Дорога була нерівною, але сонце вигулькнуло незабаром після їхнього від’їзду. Чудові краєвиди по берегах річки Рішельйо наводили радше на думку про відпустку, ніж про поспішну втечу до чужої країни.

Пізно ввечері Петро зупинив воза за чверть милі від американського кордону. Він був переконаний, що треба дочекатися ночі, перш ніж наважитися на перехід. Сховавши підводу під деревами, Петро відвів коней на водопій, який знайшов поруч.

Один із Миколиних друзів порекомендував переходити в Руз Пойнт, через який ходило багато франкомовних робітників на роботу на американських фабриках. Цю маленьку ґрунтову дорогу пильнували найменше. Але тепер, коли Канада вступила у війну, нагляд посилився, канадський уряд особливо насторожено ставився до іноземців, які намагалися втекти з країни. Чоловіків за підозрою в шпигунстві відразу заарештовували й інтернували. Жінки й діти лишалися самі, без захисника й годувальника, залежні від благодійності громади.

— Ми хвилин за десять ходи від кордону, — сказав Петро. — Пропоную, щоб ми з Олегом пішли на розвідку. Якщо все тихо і нікого немає, перейдемо всі разом, якщо ж хтось є, то Олег, який добре говорить французькою й англійською, зможе переїхати підводою, видаючи себе за франкоканадського робітника, що повертається на свою фабрику. А ми перейдемо лісовою стежкою й зустрінемося з ним уже там.

Олена й Віталій тісніше притислися один до одного. Олег їх заспокоїв.

— Немає ніякої небезпеки. Найгірше, що може статися, — нас арештують і доправлять назад до Монреаля.

— Думаєш, солдати можуть вистрілити в нас? — запитав хлопчик.

— Звичайно, ні!

— Ми повернемося за пів години, найпізніше — за годину, — сказав Петро. — Коли повечеряєте, лягайте спати на возі — так буде для вас краще. Перетнувши кордон, нам доведеться їхати ще добру частину ночі.

Ліна витягла кошик із провіантом. Обидва розвідники взяли по бутерброду й попрямували на південь. Інші ж повсідалися, хто на землю, а хто на стовбур дерева, щоб мовчки з’їсти свою скромну вечерю. Вночі було душно й волого. Жоден вітерець не колихнув ні листочка. Та це був усе ж час відпочинку від цілоденної втечі під спекотним сонцем. Повечерявши, Віталій із Толею відразу поснули біля підніжжя дубу. Олена з Поліною лягли на підводі, а Микола й Ліна пішли до коней.

Близько п’ятої ранку Микола підскочив зі сну. Стомлений, він навіть не відчув, як заснув. Рожевий промінчик сонця пробивався на сході. Він стривожено штовхнув дружину, яка спала поряд.

— День починається. Не розумію, чому Олег із Петром ще не повернулися...

— Господи, — скрикнула Ліна, — зроби так, щоб їх не заарештували.

— Я не повинен був спати, — бідкався Микола. — Кордон поруч. Піду пошукаю їх.

— Тільки обережно! Мене зовсім не тішить зостатися самій із дітьми.

— Я не можу сидіти тут і нічого не робити. Може, Олег із Петром уже арештанти.

Поліна підійшла до батьків, коли Микола збирався йти. Вона була схвильована.

— Толя зник, — випалила вона на одному диханні.

— Він, мабуть, відійшов, щоб зробити свої справи.

— Я обдивилася скрізь біля підводи й навкруги. Його ніде немає. Хоча, ще досить густі сутінки.

— А Віталій?

— Він спить під деревом.

Ліна запанікувала.

— Можливо, він прокинувся, побачив, що Петра ще немає, і вирішив піти його шукати. Він не почувається в безпеці, коли поряд немає старшого брата. Ти ж знаєш, Миколо, він ще змалечку липне до Петра й всюди за ним ходить.

Їхню розмову перервав звук кроків, що наближалися від повороту дороги. Під ногами того, хто важко йшов, скрипів пісок. Силует видався їм знайомим. У тиші, що запала, до них долинуло прохання про допомогу, голос був глухим, ледве чутним. Микола поспішив назустріч чоловікові, який, накульгуючи, прямував до них. У перших вранішніх променях він упізнав Петра.

— Сину! — здивувався він. — Що сталося? А де Олег?

— Тату, дай йому перевести подих, — втрутилася Поліна. — Іди сядь, Петре, й розкажи, що сталося.

— Ти бачив Толю? — запитала Ліна, яка підійшла до них.

— Ні. А він не з вами?

— Кажи! — наполягав Микола.

Від звуку їхніх голосів прокинулася Олена. Щойно вона побачила напухле Петрове обличчя, стривожилися.

— Де Олег? Він хоча б живий?

— Мені шкода... — почав хлопець.

— Він загинув! — скрикнула Олена, прикриваючи долонями рот.

Розбуджений криками, Віталій видерся на воза й обійняв сестру.

— Олег загинув? — також запитав він.

Петро дивився на дітей Ловенців із глибоким співчуттям.

— Мені шкода, але він утік.

— Що?

— Останнє, що я пам’ятаю, він наблизився до мене з палицею, вдарив мене збоку в обличчя, і я впав непритомлений. Коли отямився, побачив, що він украв гроші, що ви мені довірили, панянко Олено, і зник.

Вражена, Олена відчула, що втрачає свідомість. Дерева над її головою почали кружляти, а нудота підступала до губ.

— Не можу повірити, що Олег зрадив нас. Ми давно його знаємо!

— Отже, ми все втратили. Зосталися без копійки, — у відчаї сказав Микола. — Цей юда обдурив нас. І що з нами буде?

Олена виринула зі свого кошмару.

— Він не все вкрав, — заявила вона, — у мене лишилася акція на пред’явника. Вона коштує набагато більше, ніж готівка, яку я довірила Олегу.

Олена зняла свій наплічник, з яким навіть спала, а от із футляром для скрипки так вчинити не могла, і почала шукати всередині. Акції, великого складеного листка в коричневому конверті, там не було. Але ж вона була певна, що поклала її туди, коли вони виїжджали з Монреаля. Різким рухом вона вивернула сумку на дно підводи. Її там і справді не було. Потім, пригадавши, що після прибуття до Монреаля, вона поклала її у футляр для скрипки, поспішно відкрила його й пошукала під атласною обшивкою. Але там