Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Олег і її забрав! — вигукнула вона, впадаючи в ступор. — Він узяв його напевне ще до того, як ми виїхали з Монреаля, бо мій наплічник був на мені всю дорогу.

— Акцію на пред’явника можна обміняти будь-кому будь-де. Як так сталося, що батько не виписав її на ваше ім’я? — запитав Микола докірливо.

— Через ідентифікацію. Він боявся, що так буде складніше. Я мала б наполягти, щоб зробити так, як він радив, і покласти акцію в банк одразу після приїзду до Монреаля, але Олег казав, що вона буде в нас у більшій безпеці. Він не довіряв банкам; здається, вони часто банкрутують.

— Поплачемо пізніше, — закричала Ліна. — Нумо шукати Толю.

— Олено, лишаєтеся з братом тут, — кинув сухо Микола. — Приглядатимете за возом. Було б прикро зостатися на додачу ще й без транспорту!

По його розлюченому тону дівчині здалося, що він її звинувачує в тому, що вона загубила свої гроші.

Тефаняки пішли шукати свого сина.

— Як ми можемо його знайти? — почала впадати у відчай Ліна. — Малий нас не чує і не може кричати, щоб показати нам, де він.

— Ясно, що він пішов мене шукати, — сказав Петро, у якого не було часу пожалітися на свої рани. — Ходімо в напрямку кордону, розділившись, щоб оглянути місцевість обабіч дороги. Поліно, ходи, ми підемо зі східного боку.

Віталій учепився в сестру.

— Думаєш, вони його знайдуть? — запитав він.

— Так, твій друг скоро повернеться.

— Олено, пообіцяй, що ти не втечеш, як Олег.

— Звичайно, що ні! Ми з тобою завжди будемо разом і піклуватимемося один про одного, як і обіцяли татові.

— Якщо в нас більше немає грошей, ми помремо з голоду?

Вона схилилася до брата, який явно зголоднів.

— Учора, коли ми їли, я сховала яблуко, — сказала вона йому, протягуючи фрукт.

— А ти, ти не хочеш їсти?

— Хотіла. Але в мене було їх два. Інше я з’їла до того, як ти прокинувся.

Заспокоєний, Віталій захрумкотів яблуком. Сестрі ж не вдавалося вигнати з голови Олегову зраду. Засмучена, вона намагалася забути це й тому запропонувала Віталію оглянути околиці, не відходячи далеко від підводи. Боязкий хлопчик не міг відійти далеко. І вона мала рацію — всього за кілька хвилин вони побачили Толю, який скрутився клубочком під деревом, сховав обличчя у згині ліктя й схлипував.

— Бідне дитя, — сказала Олена, схиляючись до нього. — Ти, мабуть, перелякався, коли загубився в лісі!

Коли вона торкнулася його плеча, Толя підскочив, але упізнавши її, кинувся до неї в обійми.

— Дорогий мій, як жахливо бути замурованим у мовчазному світі, — шепотіла вона, знаючи, що він не міг нічого почути.

Від теплого тембру її голосу дитина заспокоїлась.

За дві години вони побачили, що повертається Микола із сім’єю у супроводі озброєних солдатів. У групі були й інші затримані. Щойно Ліна угледіла Толю, у її погляді сум змінився радістю. Не звертаючи уваги на солдатів, вона кинулася до сина й стисла його в обіймах. Жінка не була небезпечною, тому вояки не перешкоджали їй виплеснути материнські почуття.

Найстарший за званням гучним голосом англійською звелів запрягати коней і наказав жінкам і дітям сідати на підводу. Тефаняки, які зовсім не розуміли мови, якою віддавалися команди, запитально подивилися на Олену. Зблідла і невпевнена, вона повторила українською наказ лейтенанта.

Крім того, що її боягузливо зрадив той, кому вона безмежно довіряла, так вона ще й стала втікачкою, арештанткою канадської міліції. Історичні книги у її країні розказували про незліченні жахіття, які доводилося переживати полоненим, тож їй довелося зробити над надлюдське зусилля, щоб приборкати свій страх і угамувати тремтіння. Вона раптом зрозуміла, що у цьому світі все досягнуте є непевним. Два місяці тому вона була солісткою Віденського симфонічного оркестру, вільна й щаслива, виконувала концерт Брамса.

Зворотним боком долоні вона витерла сльози, що зібралися на її повіках, і підвела голову. Їй варто набратися мужності й рішучості, якщо вона хоче захистити Віталія.

Крик брата повернув її у реальність. Військовий забрав у нього його олов’яних солдатиків. Не роздумуючи, Олена, коли побачила благання й страх у Віталієвому погляді, наблизилася до солдата і вирвала мішечок із його рук.

— Це — іграшки, — сказала вона йому українською, — а Віталій — дитина!

Заскочений неочікуваним жестом тендітної дівчини, а ще підкорений її розлюченими очима, солдат намагався порозумітися знаками.

— Me... Етьєн... soldier... Only check...

Вояки зупинилися й дивилися на сцену.

— Спробуй французькою, — запропонував один із них.

— Я... солдат... перевірити лише, — пробелькотів той.

Олена віддала йому мішечок.

— Ці олов’яні солдатики надзвичайно дорогі для мого брата, — пояснила вона англійською.

І відразу додала французькою:

— Тримайте обережно.

Солдат не зміг стримати посмішку.

— Через вас я виставив себе посміховиськом, мадемуазель! — пробурчав він удавано сердито. — Бачу, ви говорите багатьма мовами.

Він дістав кілька солдатиків із полотняного мішечка.

— У ваших солдат смішні гостроверхі шоломи.

— Оцей — солдат армії кайзера.

— А ось цей?

— Царської армії.

— Яка з цих армій переможе у війні? — запитав Етьєн, повертаючи іграшки Віталію.

— Канадська армія, звичайно, — виголосила Олена хоробро.

На обличчі військового можна було прочитати захоплення. Юна втікачка з розкуйовдженим волоссям і вкрита пилюкою, але зі жвавим розумом. Сержант Лєпін віддав честь братові й сестрі, а потім приєднався до свого підрозділу.

Колона, що складалася з чоловіків, жінок і дітей, рушила. Знесилені, іммігранти просувалися, похиливши голови. Малюк плакав на материних руках, а Віталій із Толею взялися за руки і йшли в ногу, наслідуючи солдат. Притискаючи до себе скрипку, Олена ніяк не могла зрозуміти, як Олег міг обікрасти їх і втекти. Батько якось сказав їй, що людська істота буває іноді багатогранною, і потрібно навчитися недовіряти. Але ж Олег? Вона вважала його своїм найкращим другом! Смуток, що вона відчувала через його зраду, затьмарював факт їхнього арешту на американському кордоні. З важким серцем вона слідувала за земляками. Вона ніколи ще не відчувалася такою одинокою й кинутою. Пришвидшивши ходу, Олена наздогнала Віталія й узяла його за руку — хлопчик їй посміхнувся. Вона має бути сильною й гідною батьківських очікувань. Хіба не їй довірив він її брата?