Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— І як воно? — запитала я в Ігоря та Юрії, що із кам’яними виразами обличчя сиділи за столом.

— Жахливо, — без жалю відповіла Юрія та відклала в сторону ложку, що мовчки повторив за нею й Ігор. — Але якщо наші миски порожні, то не так вже й погано.

Я намагалася приготувати суп із бобрового хвоста так, як це робив мій батько. Але все вдалося зовсім погано на мою думку, і от тепер це підтвердили й мої друзі. Втім добре, що після цього ж сніданку супу не лишилось, і на обід у нас буде щось приготоване Юрією, яка готувала значно краще за мене. 

Іноді навіть здавалося, що вона збрехала про своє багатство, і насправді працювала десь на кухні. Але якщо подумати, то увесь цей час вона старанно навчалась, і я вже навіть не пам’ятала, коли вона в останнє готувала щось не смачне.

— Ігорю? — я все ж хотіла почути слова Ігоря, а тому звернулась до нього. 

— На деревах вже листя з’явилось, і трава рости почала, — змінив він тему. — Сніг лише нещодавно зник, як і морози. Хіба можуть рослини так швидко рости? 

— Із Великим Лісом, або ж Забродою, як його називають місцеві, можливо будь-що, — промовила Юрія.

Ми сиділи за столом та мовчки дивились на порожні миски. Я не знала як моїм друзям, а мені поступово почало здаватись, що не такий він вже був і бридкий. Та й по правді кажучи, суп із бобрового хвоста сам по собі не дуже то й приємний на смак, навіть без врахування моїх жахливих кулінарних талантів.

Поступово на нас почала находити сонливість, але заснути так нікому і не вдалось через людський крик десь в селі.

— Люди, допоможіть! — голос був чоловічий, і десь зовсім поруч.

Я та Ігор одразу ж взялись за свою зброю, а в очах Юрії з’явилось фіолетове світло. Про всяк випадок ми повністю одяглися, щоб якщо доведеться тікати, то не витрачати на це часу.

Крики все продовжувались, і все більше ставали схожими не на крик людини, що потрапила в біду, а на крик людини в горі. 

— Перевіримо? — запитав Ігор. 

— Ігорю, ти підеш зі мною туди, — сказала я. — Юріє, ти приготуй коней, бо можливо вони нам знадобляться.

— Не затримуйтесь, — трішки розчаровано промовила Юрія.

Вибігши із хати та пройшовши кілька десятків метрів, ми помітили старого чоловіка, що стояв поруч зі хлівом. Також прибігли й інші люди, що із переляканими обличчями спостерігали за тим, що сталося. Посеред хліву у петлі висів молодий чоловік. Старий все продовжував кричати та плакати, при цьому намагаючись зняти мертвого з дерев’яної балки, на якій і була зав’язана мотузка. 

— Сину мій! Нащо ти це зробив! — його голос і справді був сповнений жалю, але мене він не обмане.

Поки старий крутився біля свого повішеного сина, поруч також ходив чорний силует. Цей силует був такий самий як і мрець, але на обличчі його був не мертвий спокій, а ненависть. Час від часу він намагався вдарити батька, але його примарні руки проходили крізь нього.

— Він вбив мене, і виставив самогубцем! — прокричав мертвий до людей, що зібрались. Але почути його слова судилось лише мені. 

Ніхто не бачив цей силует, і ніхто його не чув. Для селян, що тут зібрались, це була жахлива трагедія нещасного батька, який втратив сина. Але я могла бачити та чути деяких мертвих.

Але це не наша справа, і нам не потрібні зайві проблеми, а тому я тихо потягнула Ігоря за плече та пішла назад до нашого будинку. Втім все не могло бути настільки просто:

— Це все вони винні! — ще якусь секунду тому залитий горем батько, тепер вказував пальцем на нас. — А в тебе ще й морда імперська! Нащо ви це зробили з моїм сином!?

Схоже, стара сволота додумалась, що односельці можуть не повірити в таке самогубство, і він вирішив підстрахуватись нами. І так вийшло, що цього разу я не прикривала обличчя ні шарфом, ні капюшоном, і мої імперськи риси бачили всі. Цього всього їм вистачило, щоб почати дивитись саме на мене, як на винуватицю цих подій.

Здавалось, що моя імперська кров навіть не давала їм розгледіти Ігоря, що теж стояв поруч та був чужинцем. Сам Ігор навіть не знав, що сказати, а тому лише здивовано дивився на мене та моє спокійне обличчя. Я відчула ненависть до старого вбивці, нехай і не таку сильну, як його мертвий син. Але ця злість була всередині мене, наче на другому плані.

— А ми вас тут прихистили на свою біду! — прокричала якась жінка. 

— Ми дали житло старій сивій жінці та її сину, а не цій імперській сволоті! — додав і якийсь чоловік.

— Мовчати! — неочікувано прокричав Ігор та дістав меча. 

Не часто його можна було побачити у гніві, але цього разу я точно бачила на його обличчі злість до несправедливості. Але я сумнівалася, що він не зупиниться на погрозах. Та і селянам вистачило гострого меча в руках здорованя, щоб позамовкати, хоча їхні погляди й продовжували говорити за них.

Ненависть до мене через моє імперське тіло — тіло, що я узурпувала, що навіть не належало мені. Цікаво, як би вони зреагували, якби знали, що я таке насправді? Хотіла б і я це знати...

— Ми поїдемо завтра, — холодно промовила я Ігорю так, щоб й всі інші почули. — Ходімо, Ігорю.

Поки ми йшли, вони мовчали, боячись нашої зброї. Лише одна людина, що лишилась позаду нас, дозволила собі легку посмішку та прокльон у пів голосу. Батько вбив свого сина й уникне покарання. Чи зупиниться він на цьому? Нехай відповідь на це запитання ці дурні дізнаються самі.