Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Френк записався того дня, коли Альберт перетнув Ла-Манш: Френк знав, що він боягуз, і жив у страху, що це помітять інші, тож і вирішив записатися чимшвидше, аби ніхто нічого не запідозрив. Йому було так страшно, що папери він підписував тремтячими руками, аж сержант у воєнпункті розсміявся і сказав:

— Сподіваюся, у фріців ти, хлопче, стрілятимеш упевненіше.

А Джек стояв просто за Френком. Йому геть не хотілося на війну, у душі він вважав, що це все дурниці, але не можна було Френка відпустити самого, тож він пішов за компанію й розгонисто підписався.

— Молодець, хлопче, — похвалив сержант.

Лілліан і Нелл пішли провести їх на вокзал, але на заклечану гірляндами платформу набилося стільки людей, що вони побачили Френка аж в останню мить: він махав у натовп з вікна вагона, доки потяг котився до арки виїзду, високої, як у соборі. Нелл ледь не розплакалася від розчарування: у натовпі, що вимахував прапорами й хизувався новенькими формами, вона так і не побачила Джека, тож потішилася, що кролячу лапку на щастя віддала ще минулого вечора, коли вони тепло прощалися. Вона стиснула йому руку і розрюмсалася, а Рейчел з огидою протягнула:

— Ану не реви, — і тицьнула їй кролячу лапку: — Дай-но йому на щастя.

Джек розреготався:

— Хай би їх видавали всім солдатам.

Але все ж поклав лапку в кишеню куртки.

* * *

Потім почали приходити листи — стільки вони ще ніколи не отримували. Альберт бадьоро розповідав, яке добірне в них товариство і які вони зайняті.

— Пише, що скучає за домашньою їжею й потроху освоює ремесло, — переказувала Лілліан мачусі, бо тій Альберт ані рядочка не надіслав, хоча Рейчел усім розказувала, що «її син» був серед перших добровольців із їхнього району, Ґровз. Лілліан і Нелл це дуже здивувало, адже Рейчел недолюблювала всіх своїх прийомних дітей, а Альберта не любила найбільше.

А Нелл, звісно, отримувала листи від Джека — не такі бадьорі, як від Альберта, та й не такі довгі. Власне кажучи, кореспондент із Джека був ніякий, бо хлопець здебільшого обмежувався «я думаю про тебе і вдячний за листи», та ще і грубим почерком. Навіть Френк їм писав — бо, звісно, як сказала Нелл, «більше нікому». Його листи були найкращі, бо він переповідав їм різні кумедні пригоди своїх побратимів і змальовував щоденне життя, так що вони часто сміялися вголос, розшифровуючи його дивний, виткий, як павучі лапки, почерк. Дивно, але ніхто — ані Френк, ані Джек, ані Альберт — не писав їм про війну. Битви та сутички, здається, минали, не вимагаючи їхнього втручання. «Іпрська битва вже скінчилася, — загадково писав Альберт, — і ми всі дуже раді».

Нелл і Лілліан проводили чимало часу за написанням відповідей. Вони всі вечори просиджували у вітальні, під лампою з абажуром із намистинками — як не плели ковдри для біженців із Бельгії, то писали листи на спеціально купленому бузковому папері. Лілліан раптом запалала любов’ю до сентиментальних листівок і стала пачками скуповувати всілякі «Поцілунки на прощання». Вона розсилала їх без розбору всім трьом чоловікам, так що жоден не зібрав повного комплекту. Ще сестри слали їм пакунки з м’ятними льодяниками, в’язаними вовняними шарфами й банки «Антисептичного порошку для ступнів» за десять пенсів із аптеки на Парламент-стрит. А в неділю часто ходили ген до Ліман-роуд подивитися на концентраційний табір для іноземців — Лілліан приносила яблука і жбурляла за колючий дріт, бо їй було шкода в’язнів.

— Вони такі самі люди, як ми, — похмуро казала вона, бо серед ув’язнених був Макс Брехнер, їхній м’ясник із Гексбі-роуд.

Нелл вирішила, що Лілліан, мабуть, має рацію, але все одно дивно було носити фрукти ворогові, який намагається вбити їхнього ж брата. Хоча Максові Брехнеру, звісно, уже давно перевалило за шістдесят, і в нього починалася задишка, варто пройти кілька метрів. Який же з нього ворог?

Першим із їхніх знайомих у відпустку приїхав Білл Монро з Емералд-стрит, а потім — хлопчина з Парк-Ґров-стрит і хтось із Елдон-террис, що несправедливо, бо Альберт записався раніше. Потім здійнялася буча, бо Білл Монро не повернувся на базу в призначений час, і по нього послали військових поліцейських. Його мати підпирала вхідні двері мітлою, і поліції довелося відтягувати її під руки. Нелл, яка саме верталася з роботи по Емералд-стрит, згадався похорон Персі.

Але на тім потрясіння не закінчилися: мовби з-під землі вигулькнув звичайний, цивільний поліцейський, і Нелл на якусь мить здалося, що це Персі повернувся з того світу спитати, чого це в неї на безіменному пальці обручка з перлинкою і гранатом, а не із сапфіровою кришкою. Обручка від Персі зараз лежала в глибині шухляди, загорнута в серветку.

Білла Монро врешті потягли геть, і Нелл поквапцем рушила додому. Їй було соромно за нього, за жаху нього на обличчі. Вона подумала, як це паршиво бути таким боягузом, паршиво і непатріотично. А ще її здивувало, скільки жінок підійшло до місіс Монро, яка шаленіла, ревіла і ридала на ґанку, сказати, що все вона робить правильно.

Френк повернувся додому після другої Іпрської битви: він потрапив до лікарні у Саутпорті, бо рана на нозі запалилася, і йому дали кілька днів відпустки перед поверненням на фронт. До війни вони були ледве знайомі, а тепер він став майже як давній друг. Коли Френк постукав у задні двері, сестри обняли його і запросили на чай. Нелл вискочила й купила оселедця, Лілліан нарізала хліб і виставила на стіл варення, й навіть Рейчел спитала, як він. Коли всі вмостилися за столом, а в найкращий сервіз із золотими берегами й маленькими незабудочками налили чаю, Френку раптом ніби заціпило. Він стільки всього хотів розповісти про війну, але раптом виявив, що над трикутними бутербродами з варенням і гарненькими незабудочками не можна говорити про траншейну стопу і щурів, не кажучи вже про всі розмаїті види смертей, які він бачив. Запаху смерті не місце у вітальні на Ловтер-стрит, де стіл застелений білосніжною скатертиною, на лампі — абажур зі скляними намистинками, а в сестер таке м’яке й гарне волосся, що Френку хотілося заритися в нього лицем. Отакі думки вирували в голові, доки він жував хліб і розпачливо намагався вигадати хоч якусь тему для розмови. Нервово ковтнувши чаю із чашечки з золотом і незабудками, він несподівано для себе бовкнув:

— Прекрасний чай, а знали б ви,