Читати книгу - "Диво - квіти, Олександр Гребьонкін"

Потім дівчина, піднявши поділ, обережно зайшла в прозору, неймовірно яскраву від сонячного світла сапфірну воду струмка, відчуваючи під ногами гладкі, відшліфовані камінчики. У воді теж кипіло життя - зграйка дрібних червоних рибок метнулася з-під ніг на глибину.

На протилежному березі буйно розрісся зелений чагарник, з якого, як грива, пасмами звисала повзуча трава. Там пурхали різнокольорові метелики та птахи.

Щось привабило дівчину на протилежному боці. Ах, це мандрівник - вітер колихнув кущі. Ще мить - і гриваста трава застигла в мертвому спокої.

Зачарована красою місцини Харита прогулялася вздовж струмка, вийшла на ширшу стежку.

Спекотне сонце застигло в зеніті, і в гущавині дерев стояла дзвінка тиша.

Але Харита відчувала - щось відбувається навколо, поряд, щось таємниче та незбагнене!

 І справді, із заростей метельчатої гортензії тихою примарою виїхав чудовий вершник, стрункий і прямий, з гострою борідкою та густими бровами, схожий на лицаря із середньовічних легенд. Глибокий шрам був наче крейдою проведений по засмаглій щоці лицаря. Лати на його міцному тілі виблискували, подібно до осяяної води. Під копитами коня не здригалися квіти, не опадала роса.

Ззаду, міцно тримаючись за вершника, сиділа молода дама в білому костюмі пажа, і її розчервоніле обличчя виражало досаду та втому.

Лицар зупинився біля води і сказав щось невідомою мовою, лише ім'я «Арманда» було зрозуміле Хариті як звернення до жінки. Його супутниця спалахнула і, знявши норовливим рухом золотий ланцюжок із зображенням залізного серця, що висів на її грудях, кинула цю річ у кущі.

Вершник здивовано усміхнувся, але вона простягла обидві руки і подивилася йому просто у вічі. Він ледве кивнув.

Знов ворухнулися білі китиці гортензії, зачеплені легким вітром, і фігура вершника розчинилася в густих сніжно-білих чагарниках.

Харита міцно заплющила очі і похитала головою. Їй подумалося, що підкрадається сонячний удар, і вона змочила скроні водою струмка.

Потім вийшла на скелястий пагорб – звідси далеко було видно море. Край білого валу за пагорбом берега нагадував страусове перо.

 Посидівши на пагорбі, Харита повернулася, забрала кошик з білизною і вилізла по стежці до маєткового двору.

***

Флетчер і Ферроль сиділи за столом на зручній терасі під тентом. Поруч була насаджена ціла алея жасмину, кілька кущів бузку і пара чудових віялових пальм, що ледь торкалися вітром.

Ферроль розглядав рушницю Флетчера, у якої екстрактор діяв слабо. Старий зброяр обіцяв надвечір відремонтувати його.

На прохання Флетчера Ферроль розповів майже все своє життя, дуже багато і душевно розповідаючи про кохану дружину Таїс і про доньку.

«Коли дружина померла, я змушений був віддати Хариту на виховання двоюрідній сестрі, бо сам багато займався справами в конторі, робив ділові поїздки і далеко не завжди міг бути вдома. Крім того, ще зі студентських років я писав двотомний науковий твір. Таїс була захоплена ним, всіляко мене підтримуючи, але потім такої підтримки не стало. Три чи чотири рази на рік сестра привозила маленьку Хариту до мене і це були найщасливіші дні! Дівчинка росла гарненькою, допитливою та доброю. Слід зазначити, що моя сестра - вже літня жінка, сувора настільки, що готова була повісити мене за безлад у домі. Її дратували гори трубкового попелу, а велика кількість розкладених книг і листів, якісь рамки та фотографії та багато інших речей, покритих пилом – все це вона розглядала як руйнування.

Саме на її прохання я найняв служницю, і та почала впорядковувати дім. Але якось я помітив, що не можу знайти важливих речей, потрібних мені нотаток, я змушений був виставити Бетсі за двері. Так я боровся із життям один.

Нарешті Харита підросла і стала самостійно приїжджати до мене, та й сестра постаріла, і їй стало важко їздити.

І ось під Новий рік якось сталася така історія. Я отримав телеграму:

 «Мій дорогий тату, я буду сьогодні о восьмій вечора в тебе. Цілую і міцно притискаюся до тебе. Твоя Харита».

Я почав гарячково збиратися. Потрібно було встигнути за продуктами до магазину та й на вокзал – зустріти доньку. Я почав швидко наводити порядок, розібрав стос паперів на полиці, за яким ховався вмонтований у стіну маленький секретер, де лежали важливі документи та гроші. Частину рукописів я заштовхав у сміттєвий кошик, а частину акуратно склав на полиці. Одягнувся і помчав, вже явно спізнюючись. Але так вийшло, що ми розминулися з Харитою. Вона приїхала з кошиком повним продуктів і була впущена швейцаром. Їй було чотирнадцять, вона приїхала сама, як доросла, і скромно пишалася цим.

Увійшовши до кабінету, вона скривилася носиком і сказала: «Боже, який безлад! Бідний тато, бідний. Це не кімната, а неприбрана комора, а завтра вже Новий рік».

І вона з найдобрішими почуттями, тремтячи від жалю, почала наводити лад. Відчинила кватирку. Провітрила кімнату, розставила і розклала правильно книжки, витерла пилюку, затопила камін, туго набивши його сміттям, витягнутим з кошика, різним мотлохом, залишками дров і вугілля, розшуканих на кухні. Перемила посуд, постелила на столі скатертину, гарно розставила привезену провізію. Потім наспівуючи, протерла підлогу, заварила каву і почала чекати на мене.