Читати книгу - "Диво - квіти, Олександр Гребьонкін"

Усі засміялися.

- Це можна влаштувати, - помітив Флетчер. - У нас у струмках, річках можна спіймати форель або вийти в море на човні... Там точно буде велика риба! Наловити риби і приготувати щось смачненьке.

- На багатті, - додала Харита. - Слухайте, як це здорово! Давайте це влаштуємо...

- Обов'язково! - погодився Флетчер.

- Я трохи сумую сидіти без діла, - сказала Харита, - без діла і без руху. Виняток лише, коли я читаю. Я обожнюю книги! Тоді я можу годинами сидіти спокійно і рухатись у самій книзі разом із героями.

Поснідавши, вони спустилися до двору.

Дощ уже пройшов, окропивши землю вологою, хмари розтанули в блакитному небі. Весело сміялося сонце, виблискуючи, подібно до магнію, сад блищав квітами і зеленню газонів. Десь тягнуло оранжерейним теплом.

Флетчер покликав дівчину йти з ними оглянути мизу, але вона відмовилася:

— Якщо дозволите, я зроблю це іншого разу, — сказала Харита і показала шкарпетку черевика. — У таких новеньких черевичках після дощу особливо не походиш. Я дуже вам дякую за них!

- Я не люблю подяк, це зайве, - промовив Флетчер, трохи кланяючись їй. -  Втім, чи точно я зняв мірку?

- Ах!.. Згадала: ви нахилилися, коли я стояла на драбинці біля шафи і вибирала книгу. Так, все гаразд і нічого не тисне!

- Справді, любий Флетчере, - сказав Ферроль, що підійшов, пускаючи дим з люльки, - ви поставилися до нас з такою участю, що я ніколи не забуду вас, і дуже хотів би у свою чергу бути вам корисним. Сподіваюся, ви натякнете, при нагоді.

— Старі ми з вами, — відповів Флетчер, помовчавши, — щоб не розуміти один одного.

На цьому розмова закінчилася. Сказавши, що її чекають господарські справи, Харита бадьоро зійшла нагору і зібрала всю білизну, призначену для прання.

Потім вона спустилася з кошиком у сад і пішла по викладеній каменем доріжці, по обидва боки засадженої кущами, вкритими безліччю квітів.

Крізь листяні вершини дерев пробивалося сонце. На алею падало ніжне рожеве світло.

У центрі саду міряла хмари вершиною висока араукарія, нижні гілки якої лежали серед кактусів та алое. Квіти магнолій відтінку слонової кістки, пурпурові квіти та кущі колючих троянд розкидалися на тлі синіх тіней чи яскравого світла.

Доріжка привела до віддаленого тінистого місця під тюльпановим деревом, де на чотири камені було покладено товстий зріз червоного кедра, і навколо цього столу помістилися кам'яні лави. Звідси видно було виноградну плантацію за яром і затуманені відстанню гори.

Харита любила сади, тому уважно озирнулася і зазирнула під араукарію. Там було таємно і тихо, в темній тіні стояла трава. Здавалося, щойно тут хтось був.

Далі починався обрив, що намагався сховатися в заростях кучерявого і колючого чагарника.

Тут промені сонця танули в напівтемній гущавині, осяючи її дощем золотих плям.

Харита спустилася стежкою крізь зарості до води, що струмувала під урвищем скелі. Чисто і завзято співав якийсь невідомий птах.

Струмок, шириною в неповну можливість перестрибнути його, котив свої води повільно і тихо, наче музика. Лише лежачі на воді біля самого берега зламані стебла очерету, та відблиски на скелі видавали його поверхню. Над високими чагарниками очерету літали бабки.

Харита присіла до струмка і поводила долонями по дзеркальній синьо-зеленій поверхні. Потім підняла долоні – з пальців падали нефритово-олов'яні краплі. Щоб захистити голову від сонця, дівчина обв'язала її білою хусткою.

Потім підтягла до себе кошик з білизною, як помітила, що стежкою хтось швидко спускається вниз. Це виявилася Міранда, мабуть, серйозно незадоволена самостійним пранням.

- Даремно ви не сказали мені, - жваво оголосила вона, — віддайте, я зараз випраю і надвечір все буде готове.

- Ні, ні, я сама! — вигукнула Харита, захищаючи кошик, уже схоплений служницею. — Я люблю прати. Я не віддам.

Міранда поступилася, але не пішла відразу.

- Як хочете, звичайно, - промовила вона, хмурячись, - я вам же хотіла послужити. Промочете нові черевики. Вдягли б старі свої.

- Нічого, я можу роззутися, - відповіла, важко схвилювавшись, дівчина, - йдіть, будь ласка, я цілком впораюся сама, ви мені не потрібні.

Нарочито зображуючи байдужість, співаючи під ніс пісеньку, Міранда піднялася нагору і пройшла через сад на кухню, де метиска Юнона валяла темно-коричневими руками біле тісто.

- Слухай, це просто сміх! Сміх і гидота! - сказала Міранда приятельці. — Господар наш старий і дурний, а вона швидко обдере його до цурки; у неї вже й тон хазяйський.

- Ти красивіша, - вишкірилася Юнона, - тільки Флетчеру не подобаєшся. Усім подобаєшся, йому- ні. Я дістану трави краще за ліки, а ти підсунеш їх пану в подушку. Тоді його очі розкриються…

- Пляшка рому, якщо не брешеш, - промовила Міранда.

- Будь спокійна, я зроблю, - запевнила Юнона, витираючи руки…

…Тим часом Харита закінчувала прання. Чисту білизну вона укладала в кошик, звернувши її джгутом.