Читати книгу - "Пʼять пелюсток любові, Юлія Келер"

І що вона побачила: у зовнішності залишилося майже все, як раніше, хіба що покращився овал обличчя, зникли складки, посвітлішала шкіра, волосся завжди було зачесане, руки зволожувались спеціальним кремом, з'явилися дорогі брендові речі, прикраси, але не в цих змінах суть. Куди більш значний і вартий уваги переворот відбувся всередині - у справжніх витоках співчутливої душі, в тому чистому місці, про яке говорять від щирого серця.

Юкі більше не боялася бути собою. Вона могла без слів, а тільки одним поглядом приструнити будь-кого, хто посмів би відкрити рота і несправедливо висловитися на її адресу. З її витримкою та бездоганною репутацією нікому й на думку не спадало глузувати, говорити зухвалість, виявляти неповагу. У правильній поставі теж був сенс. Поза, що не терпить заперечень, дуже добре впливала на підступні уми, які зазвичай лізли як гриби після дощу, варто лише проявити в чомусь слабкість.

Юкі усвідомила одне, що будь-яке розуміння дуже часто перетворює людину на жертву, робить її ханжею. Він прикидається серцевим, бо дуже вразливий. Ховається під маскою праведника, щоб приховати своє сум'яття. Куди краще навчиться стримувати емоції, не йти в ситуації на поводу.

Юкі раніше була правильною. Вона думала про ближнього, забуваючи про себе, але знедавна все змінилося. Тепер вона господарка становища і сама вирішує, як їй бути, що робити. Нікого до себе не підпускає і сама ні за кого не тримається. Вона нарешті здобула свободу в прямому розумінні цього слова, а це коли добре одному, коли легко дихається, коли розправляються крила і поряд немає нікого, хто їх підріже.

"Ці жахливі люди, які знущаються з болю інших. У них немає жодної краплі співчуття, - впевнено шепотіла Юкі. - Їм все дарма. Навіщо їм вірити? Краще довіряти лише собі".

Було рівно десять вечора. Залишалося дві години до опівночі. До заблудлої душі дядька Кодзі, здається, приєднався ще хтось. У повітрі лунали привиди. Саймон казав, що Юкі сама собі їх придумала. Якщо немає друзів, то людина рятується фантазією. Саймон використав будь-яку можливість, аби рідше бувати вдома разом із нею. Він міг цілодобово пропадати десь у місті, ночувати у колег або в якомусь затрапезному готелі. Йому були не потрібні її багатства. Він хотів би просто жити по-старому, але Юкі в колишню не змінити. Її рвало від колишнього життя. Смакувати плоди спадщини, жити у величезному високотехнологічному будинку, за стінами якого сонце смажило як у пеклі. Про що він взагалі говорив? У ньому нив звичайний егоїзм, властивий багатьом людям. Його роздирало на частини, тому що Юкі більше не потребувала його. Нещасний бідолашний Саймон знайшов себе на вулиці.

Юкі спокійно розплющила очі і побачила перед собою високу стелю. Їй знадобилося кілька секунд, щоб її дух повернувся до тіла. Вона майже півночі пролежала на спині. Їй снився сон. Дивне велике приміщення, заставлене безліччю столів, більшість яких була порожня. На облуплених шорстких дерев'яних стільницях стояли однакові чорні лампи. У приміщенні було ясно. Світло поступово і ненав'язливо падало на стіни з вікон, злегка торкаючись верхівки її голови. Юкі сиділа за столом у другому ряду від вхідних дверей. Перші столи були порожні. Поруч із нею сиділа якась дівчина. Вона старанно копошилася в паперах, щось помічала, якісь аркуші комкала і кидала в урну. Вона кожні три-п'ять секунд пальцем поправляла окуляри, які сповзали з носа.

Юкі нічого не турбувало. Було надто тихо. У неї бурчало в животі. Вона дістала з кишені яблуко і його надгризла, повільно жуючи і дратуючись неприємним хрускотом. Дівчина, що сиділа біля неї, продовжувала мовчки і не відволікаючись шелестіти папером. Юкі було нудно. Її стіл стояв якраз навпроти входу. Двері були відчинені навстіж і звідти на неї дивилася сірість. Порожня бетонна сірість. Було видно сходи, які вели нагору. Юкі розуміла, що працює в конторі, але навіщо і з якого приводу, і хто це з нею поряд. Вона ніби оніміла. Їй не треба було щось казати, щось питати. У неї було завдання сидіти смирно і чогось чекати.

У помешкання ступила тінь. Юкі підвела очі, скинула від здивування брову і завмерла. У неї у вухах стукало серце і від страху кинуло в холодний піт. Пробігло тремтіння по спині. Запитання "Що це?" тільки з'явилося, як і одразу сплющилося, бо чиїсь руки їй ніби здавлювали голову. Більше ніякі думки Юкі не заважали. Вона не чула стукіт власного серця - нічого, крім сопіння і шурхотіння тиші. Ці ні на що несхожі шарудіння були неоднозначними. Її слух загострився, звуки стали чистими, вона вловлювала тишу і ту різницю, з якою тиша терлася об її чутливі вуха.

На неї дивилися очі, що вселяли страх, з глибоким вдумливим і диким поглядом. Вони дивилися так прицільно і пронизливо, наче бачили її наскрізь. Юкі не могла сказати жодного слова. Їй здавалося, у неї відсох язик. Сам диявол відвідав її уві сні - в людській подобі. Своїх слуг не посилав. З'явився своєю персоною. Нечисть так і крутиться біля благодійника, щоб спокусити його. Ось уже й до Юкі підібралася. Дихає вологою деревиною їй в обличчя.

Юкі розуміла, що вже прокинулася. Вона вмить прийшла до тями. Ясність розуму і на цей раз її не подвила. Вона не пам'ятала, як опинилася в ліжку, але усвідомлення того, що їй наснився дивний сон, прийшло до неї одразу. Їй не треба було напружувати мозок, щоб згадати. Вона все виразно могла відтворити. Голова слухала її. Міцний та стабільний розум. Без перешкод, без дурниць, без домішок помутнілого розуму.

Вона встала та накинула халат. Краєм ока глянула на ліжко - на той бік, де зазвичай спав Саймон. Його місце було порожнім. Його ніжний аромат зник. Юкі не душилася. У неї була алергія на парфуми. Будь-які різкі запахи дратували її ніс. Вона тільки раз у раз вловлювала тонкий ледь вловимий запах свого чоловіка, який із задоволенням переносила. Їй подумалося, що він так рідко бував удома, що з цих товстих стін вивітрився його запах.