Читати книгу - "Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск"

- Алло? - Прикладаю телефон до вуха вільною рукою. 

- Не розбудив?

- Ні, ще не сплю. - Від звуків його голосу вздовж хребта пробігають мурашки, пальці мимоволі стискаються сильніше. Хустинка зрадницьки лоскоче нюх, забившись між шиєю та підборіддям. Внизу живота наростає солодке тепло. О, ні, це погано. Тільки не зараз. - Щось трапилось? Я книжку на столі залишив.

- З книжкою все добре, дякую. Але ти забув у мене свій пакет з аптеки.

- От дідько. - Видихаю різко, але не від здивування. Його голос… Не можу йому протистояти, зараз вибухну. - Вибач. Так постішав, що… - Тіло прошиває трепіт, стискаю зуби, щоб не стогнати в слухавку. Дідько, як невчасно! В мене ж все було під контролем, поки не почув його голос. Нечесно.

- Ти там в порядку?

- Так. - Голос тремтить, але я вже не можу зупинитися. Говори, не зупиняйся, будь ласка, говори до мене. - Можна завтра вранці заберу? 

- Можеш зайти після десятої. - Його голос звучить ще більш муркотливо і дражливо, ніж кілька секунд тому. Або мені здається. - Якраз прокинуся. 

- Домовились. Дякую. - Ледве стримую стогін, кусаючи губи до крові, коли комбінація перезбудження, запаху його парфуму і його оксамитового голосу змушує мене виплеснутися собі на живіт, вигинаючи спину. Різко видихаю в слухавку з хрипким скиглінням. - Вибач. - Намагаюся контролювати свій голос. - Вибач. Вдарився ногою. - Ще один запиханий видих, нічого не можу вдіяти. - Боляче, капець. 

- Який ти ніжний. - Сміється. Повірив? - Добре, завтра забери свої ліки, чи що там. Добраніч.

- Добраніч. 

Відключаюся й кидаю телефон на ліжко. От дурень, зовсім забув за кляті водорості. Тільки про Сіріуса думати і можу, все останнє в голові просто не вміщується, воно просто не може конкурувати з думками про нього. Чому подзвонив, а не написав? Був у гарному настрої? Хотів швидше розібратись? Та хто його знає. Я зараз не можу нормально придумати причину. В голові каша. Треба ж було подзвонити саме у такий момент. Він мене з розуму зведе.

Прокидаюся десь о 9, приводжу себе в порядок і йду забирати водорості. Двері відчиняються ще до того, як я встигаю постукати.

- Привіт. - Посміхаюсь.

- Доброго ранку. - Посміхається у відповідь і залишає двері відкритими, прохожу всередину, але залишаюсь у коридорі, прослідкувавши поглядом за його напівоголеним тілом — на ньому одні брюки. Тільки не витріщайся, тільки не втиріщайся. Бере зі столу пакетик і передає мені. З кінчиків його мокрого волосся капає вода, стікає по плечам і грудям. - Наче все на місці.

- Не сумніваюся. Дякую. Я взагалі за них забув. Це водорості для алхіміка. 

- Як твоя нога?

- Яка нога?

- Якою ти вчора так голосно вдарився. - Дивиться на мене вичікуюче, і чим довше до мене доходить, тим хитріше стають його очі. Схрещує руки на грудях, підпирає стіну плечима. Не я тут вампір, але як же хочеться вкусити ці округлі груди. Це якесь випробування просто. Прочищаю горло. 

- А, ну, нормально вже. Відпустило за ніч.

- А то я й думаю, що судячи зі звуків, тобі було далеко не боляче. - Всміхається хижо. Наче знає, що вгадав. А я не знаю, куди подітися. - То я, напевне, невчасно подзвонив, ти був не сам? Не знав, що сюди можна приводити сторонніх.

- Не можна.

- Тоді хтось із тутешніх? - Підіймає одну брів, я відчуваю, як червонію. 

- Та ні, нікого там зі мною не було.

- То це ти сам розважався? Зрозуміло. - Всміхається. Дражнить мене, нахаба. - Вибач тоді, що перервав. Оо, або… - Його очі на секунду розширюються, а потім знову повертаються до хитрого прищуру. Нахиляється ближче до мене. - Навпаки, застав слушний момент, так? - Оголює гострі зуби в посмішці. - Або ще, може, й допоміг?

- Не знаю, про що ти, але мені вже треба йти. - Роблю крок спиною до дверей.

- Все ти знаєш. - Зупиняє мене, піддівши пальцями комір моєї футболки, і тягне назад. - Не грайся у дурня, зі мною це не працює. Я тебе наскрізь бачу.

- Ти ж не знаєш, що я там робив. Може, й справді просто вдарився. - Нарешті, відпускає мою футболку.

- І хлюпаючі звуки на фоні — це ти одразу вирішив синяк намазати? Щоб так яро його розтирати, це треба вдаритися ду-уже боляче. - Дивиться на мене, як на здобич. В горлі пересохло.

- І чого ти добиваєшся? Щоб мені було соромно? Що хочу, те й роблю у себе вдома. Сам винен, що подзвонив без попередження.

- Ти так захищаєшся, наче я на тебе нападаю.

- А хіба ні? Це моя особиста справа, взагалі-то. Я ж не питаю, як ти провів час зі своєю ескортницею.

- А що? Ревнуєш? - Його голос просочений хитрістю, аж капає. Так, бляха, ревную! Ревную і заздрю тій шльондрі!

- Мене це не турбує. - Стискаю ручки пакетику.

- Навчишся брехати — поговоримо. - Куточки губ ледве припідняті. Розвертається і йде до ванної кімнати, вмикає фен. Мені тут більше нічого робити. 

- Дякую за пакет. - Знаю, що навіть крізь шум фену він мене, скоріш за все, почув. Виходжу з його дому й зачиняю за собою двері. Спалився. Спалився просто на рівному місці. От дідько! То мені вчора не здалося, що у нього в процесі розмови голос змінився? Дражнив мене навмисно. Він ще тоді все зрозумів. Мабуть, в мікрофон було чутно сторонні звуки. Як я міг так проколотися? Довбойоб. Тепер він навигадує собі всякого. Боронь боже, ще й до правди добереться. Те, що я прямо під час розмови з ним вибухнув, може навести його на думку, що це він мене так збуджує, що я не можу витримати. Чорт, та воно ж так і є. Чи ревную, питає. До чого ще він додумається? І чого я слухавку взяв? Міг би й відхилити. Дурне. Сам собі могилу викопав. Він же тепер мене дражнитиме, а я не зможу протистояти своїй найбільшій слабкості. 

Решту дня проводжу в місті, вештаюся вулицями, безцільно гуляю парком, годую каченят у місцевому озері. Довго обідаю в затишному кафе, іду в кіно на черговий фільм жахів про будинок з примарами, просто щоб скоротати час. Думаю, що робити. Він дражнив мене задля забавки? Знущається? Чи заграє? Здається, він зрозумів, що я на нього облизуюсь. Зробити вигляд, що нічого не змінилося, вести себе, як раніше? Або, якщо він проявить взаємний інтерес, спробувати підвищити ставки? Бути обережним, чи ризикнути натякати йому на щось? Знаючи себе, бути обережним довго не вийде, я не вмію тримати рот на замку, і в мене на обличчі все написано. Чорт, це ж і на корпоративі за столом, мабуть, він зрозумів, чому я насправді так напружився? Але тоді, виходить, підіграв, а зараз вирішив дати мені зрозуміти, що, як він сказав, бачить мене наскрізь. То чи є тоді сенс щось від нього приховувати?