Читати книгу - "Право на шанс, Олена Гриб"

– Криво, – критичним тоном зауважила Плібія.

– Я не на іспиті! – огризнулася Мела, але злегка підправила одну зі сторін кола.

Малюнок збільшувався, в ньому з’являлися нові елементи на кшталт спрямованих гострими кінцями до Ферна трикутників і товстих ліній, що хрест-навхрест перетинали все креслення.

– Хіба сила – це погано? – дивувалась я.

– Форма – ось що погано, – крізь зуби процідила чаклунка, сліпо шукаючи новий шматок крейди. – Він не звик до неї. Форма для нього все одно що сітка, яка не дозволяє вільно рухатися.

– Сюди він прибіг досить скоро.

– Якщо тобі сплутати ноги, як коню, ти теж спочатку жваво стрибатимеш, Тає! – пирснув отрутою баронський синок. – А потім втратиш сили і не зможеш зробити жодного кроку!

Я придушила бажання заїхати йому в пику, але не відмовила собі в задоволенні вдарити аристократичну гомілку тупим носком короткого чобота. Артан зашипів і штовхнув мене плечем. Ледь-ледь, однак цього мені вистачило, щоб із розмаху опустити оббитий смужкою заліза каблук йому на ногу.

– Зовсім здуріла?! – завив аристократик, відскакуючи від мене на крок.

– Ти перший почав!

Ми з неприязню дивилися одне на одного, на мить забувши, що поруч відбуваються речі важливіші за дитячі суперечки.

– Тає, візьми.

Я неохоче повернулась до Мели, готова будь-якої миті перемістити свій гнів із Ведмедика на неї. І отямилась.

Чаклунка простягала мішечок з моїми монетами. Одну з них (надпиляну) вона стискала в руці.

Пальці вчепилися в червоні зав’язки раніше, ніж я встигла поставити хоч кілька питань із тієї сотні, що крутилася на язику.

– Сховай, – наказала Мела і, не чекаючи моєї відповіді, повернулася до демона.

Затиснута в її кулаку монета вдарилася об підлогу. Чаклунка намагалася отримати крихту срібною пилу? Звичайно ж, у неї не вистачило сили.

Вона коротко скрикнула і лизнула обдерті об камінь пальці. Потім стукнула монетою ще раз. І ще.

– Може, я спробую? – невпевнено запропонував Артан.

Мела, не повертаючись, похитала головою. Я підозрювала, що по її щоках течуть справжнісінькі сльози, бо шкіра на тильній стороні її руки перетворилася на криваве місиво.

– Немає часу. Сюди прийдуть із хвилини на хвилину. Ньельм не надто знається на магії, але водночас він – найрозумніший з усіх, з ким я коли-небудь зустрічалася. Не недооцінюйте його.

– Та що може чаклун, який не вміє чаклувати? – обурилась я.

– Він може знайти тих, хто чаклуватиме замість нього. Кращих із найкращих. Майстрів, для яких чаклунство рівноцінне життю.

– Але найкраща – ти! Ти – сотка! – не здавалась я.

– Це було давно. – Мела хлюпнула носом. – Все забувається. Без книг я мало що зумію довести до пуття. А без срібного пилу не зроблю взагалі нічого.

– Ніхто не зробить.

Чаклунка хмикнула.

Підняла голову.

Подивилася мені в очі і поклала на крейдяну лінію заклинання цілу монету.