Читати книгу - "Таємна історія"

Вони з Чарльзом сиділи навпроти й докладали неймовірних зусиль, щоб не дивитись один на одного. Мовчазна Меріон, із червоними очима та в термобігуді, снідала понурившись. Вона вдягла дуже елегантний темно-синій костюм, але все ще ходила в пухнастих рожевих капцях на нейлонові колготки тілесного кольору. Час від часу вона перевіряла термобігуді на дотик, чи вони ще не прочахли.

Серед нас усіх труну мав нести лише Генрі. Решта п’ятеро — друзі сім’ї або колеги з роботи пана Коркорана. Я замислився, чи не важкою виявиться домовина й чи впорається Генрі. Хоч від нього й линув слабкий аміачний запах поту й віскі, вигляд він зберігав абсолютно тверезий. Таблетки ввели його в стан незворушного, безмежного спокою. Від його сигарети без фільтру курився димок, а присок уже жеврів небезпечно близько від кінчиків пальців. Цей стан можна було б запідозрити в наркотичному походженні, от тільки він практично не різнився від звичайної поведінки Генрі.

Кухонний годинник показував трохи за пів на десяту ранку. Похорон мав відбутись об одинадцятій. Френсіс пішов одягатись, а Меріон — знімати свої бігуді. Решта продовжувала сидіти за кухонним столом, ніякова та пасивна, вдаючи, ніби всі залюбки п’ють уже по другій і третій філіжанці кави. Аж раптом у кімнату зайшла дружина Тедді. Суворий і вродливий юрист суду, вона постійно курила та носила біляве каре. Поруч із нею була дружина Г’ю: низенька лагідна жінка, яка виглядала надто юною й тендітною для такої кількості народжених дітей. За нещасливим збігом обставин, їх обох звали Лізами, через що в домі завжди панувала плутанина.

— Генрі, — промовила перша Ліза, нахилившись уперед і розчавивши недокурену сигарету Vantage, що лишилася стриміти з попільнички під прямим кутом. Від жінки аж надто сильно віяло парфумами Armani, — ми зараз відправляємося до церкви, щоб перед початком служби розставити квіти біля вівтаря та позбирати картки зі словами співчуття. Тедова мати, — обидві невістки недолюблювали пані Коркоран, яка, у свою чергу, відчувала до них яскраву взаємну неприязнь, — сказала, що ти маєш їхати з нами, аби познайомитися з іншими чоловіками, які нестимуть труну. Гаразд?

На сталевій оправі окулярів Генрі мерехтіли вогники, але він так і не дав їй зрозуміти, чи почув настанову. Я вже збирався був копнути його під столом, коли він дуже повільно підвів погляд.

— Навіщо? — спитав він.

— Бо ті, хто несе труну, мають уже стояти у вестибюлі о десятій п’ятнадцять.

— Навіщо? — з ведичним спокоєм повторив Генрі запитання.

— Не знаю навіщо. Моя справа — переказати тобі її слова. Тут усе розплановано, ніби виступ спортсменок у синхронному плаванні абощо. То ти готовий чи тобі потрібна ще хвилька?

— Так, Брендоне, — дружина Г’ю непереконливим голосом звернулася до сина, який уже забіг на кухню й тепер намагався погойдатися в мами на руках, як мавпочка. — Будь ласка, ти ж робиш мамі боляче. Брендоне!

— Лізо, тобі не можна отак дозволяти йому виснути на руках, — звернулася до неї перша Ліза, звіряючись із годинником.

— Прошу, Брендоне. Мамі вже треба йти.

— Він уже досить великий, щоб так не поводитись. І ти це чудово знаєш. На твоєму місці я б зачинила його у ванній і дала проридатися.

Хвилин за двадцять у чорному крепдешині, який шарудів по шкіряному, простроченому стьожками клатчу, спустилася пані Коркоран.

— А де всі? — поцікавилася вона, коли побачила на кухні лише Каміллу, Софі Дірболд і мене — я саме походжав попід вітриною з трофеями.

Коли їй ніхто не відповів, вона роздратовано завмерла на сходинці.

— Ну? — повторила вона. — Усі вже роз’їхалися? Де Френсіс?

— По-моєму, вдягається, — відповів я, радий, що знаю відповідь бодай на котресь із її питань і хоч раз не мушу вдаватися до брехні. З її місця на сходах за скляними дверима вітальні не можна було побачити Клоука, Брема й Руні, компанію яким склав тепер і Чарльз; вони зібралися в затишному місці тераси та успішно «хапали». Чарльз виглядав незвично в товаристві любителів «плану», і єдина причина, з якої він там опинився, на мою думку, полягала в тому, що йому здавалося, ніби це допоможе взяти себе в руки. Як допоміг би міцний алкоголь. Якщо так, то, боюся, на нього чекав неприємний сюрприз. У дванадцять-тринадцять років я щодень накурювався марихуани в школі. Не тому, що мені подобалося (мене кидало в холодний піт, і я постійно «очкував»), а через те, що в молодших класах репутація планокура була безцінною, а я, на додачу, ще й навчився професійно приховувати параноїдальні типові симптоми, ніби від грипу.

Пані Коркоран поглянула на мене, немовби я щойно скинув руку в нацистському вітанні.

— Вдягається? — перепитала вона.

— По-моєму.

— А він досі не мав часу вдягнутися? Чим ви займалися тут цілий ранок?

Я не знав, що їй відповісти. Вона поволі дрейфувала вниз, спускалася сходинка за сходинкою. І тепер, коли балюстрада не застувала огляду, їй стало добре видно двері на патіо з їхнім склом, заляпаним дощем, та курців, що нічого не підозрювали. Варто тільки подивитися в їхній бік. Ми всі аж завмерли від напруги. Інколи матері не розуміють, що мають справу з марихуаною, навіть серед білого дня, але пані Коркоран справляла враження жінки, яка все чудово знає.

Вона різко застебнула клатч та обвела все навколо хижим далекосяжним поглядом — єдина її риса, що могла мені реально нагадати батька.

— Ну? — продовжувала вона. — Його хто-небудь збирається піти поквапити?

Камілла підскочила на місці.

— Я приведу його, пані Коркоран. — Але тільки вона сховалася за поворотом, як одразу чкурнула до дверей на терасу.

— Дякую, серденько, — відповіла пані Коркоран. Вона вже знайшла сонцезахисні окуляри, які шукала, й одразу їх одягла. — Не знаю, що з вами, молодими людьми, відбувається. Зараз я не конкретно про вас говорю, просто ми всі переживаємо нелегкі часи, постійно перебуваємо під дією стресу, тому дуже важливо постаратися зробити так, щоб усе пройшло якомога організованіше.

Клоук підняв налиті кров’ю очі з тупим поглядом, коли Камілла тихенько постукала в скляні двері. Подивився кудись далі у вітальню за її спиною, і раптом вираз на його обличчі змінився. «Чорт», — я побачив, як він безшумно вилаявся, і з його рота випурхнула хмарка диму.

Чарльз також усе побачив і мало не вдавився. Клоук вихопив косяк у Брема й загасив його великим та вказівним пальцями.

На превелике щастя, пані Коркоран у