Читати книгу - "Таємна історія"

— Ви знаєте, до церкви їхати не близький світ, — промовила вона, коли Камілла пробігла в неї позаду, прямуючи до Френсіса. — Ми з Маком поїдемо своїм універсалом, а ви можете орієнтуватись або на нас, або на хлопців. Боюся, вам доведеться їхати трьома автомобілями, хоча можете спробувати втиснутись і в два… Не бігайте по бабусиному будинку! — гаркнула вона на Брендона і його двоюрідного брата Ніла, котрі пронеслися повз неї сходами й дременули до вітальні. Вони були вдягнуті в маленькі блакитні костюмчики з пристібними краватками-метеликами. Недільні черевики страшенно торохтіли по підлозі.

Брендон, захекавшись, сховався за диваном.

— Бабусю, він б'ється.

— А він обзивається туалетною бомажкою.

— Не обзиваюся я.

— Хлопці! — прогуркотів її голос. — Вам має зараз бути соромно за свою поведінку.

Вона зробила театральну паузу, щоб поглянути на їхні мовчазні та приголомшені обличчя.

— Ваш дядько Банні помер, ви розумієте, що це означає? Це означає, що його більше немає. Ви його більше ніколи не побачите. — Вона люто дивилася на них. — Сьогодні особливий день. Це день його пам'яті. Вам годилося б сидіти тихенько й думати про всі хороші речі, які він вам колись робив. А не бігати по будинку й не човгати по цій новій і красивій підлозі, яку ваша бабуся тільки-но перестелила.

Панувала мовчанка. Ніл сердито копнув Брендона.

— Одного разу дядько Банні назвав мене байстрюком, — проказав він.

Не можу сказати, чи почула його пані Коркоран. Закам'янілий погляд на її обличчі підказував, що все ж таки почула. Аж тут раптом відчинилися двері на терасу і в кімнату зайшли Клоук із Чарльзом, Бремом та Руні.

— Ось де ви всі, — підозріло мовила пані Коркоран. — Що ви там робили під дощем?

— Дихали свіжим повітрям, — пояснив Клоук, який мав реально обдовбаний вигляд, а з його кишеньки для носовичків стирчала шийка пляшечки візину.

Вони всі виглядали дуже накуреними. У сердешного Чарльза очі лізли з орбіт, і він сильно мокрів. Можливо, просто не витримував усього цього: яскравих вогнів, «приходу» та спілкування з ворожою дорослою людиною.

Вона подивилася на них. Я все розмірковував, чи пані Коркоран здогадується. У якусь мить здалося, що вона зараз щось їм скаже, але натомість вона схопила за руку Брендона.

— Що ж, вам уже час висуватися, — лаконічно заявила хазяйка будинку й нахилилася погладити скуйовджений чуб малого. — Уже пізно, а мені натякнули, що не виключені проблеми з посадковими місцями.

Коли вірити Національному реєстру історичних пам’яток, церкву збудували в тисяча сімсот якомусь там році. Зчорніла від віку, схожа на темницю споруда з власним маленьким цвинтарем, могильні плити якого хилилися на задньому дворі, вона розташовувалася на перекатах сільського путівця. Ми приїхали мокрі та невтішні через промоклі сидіння Френсісової машини й побачили, що обабіч дороги, пірнувши капотами в трав’янистий кювет, вишикувались інші автомобілі, ніби десь у тутешньому сільському клубі відбувалися танці або партія в лото. Сіялася сіра мряка. Ми припаркувалися трохи на віддалі, коло будівлі клубу, і з півкілометра мовчки чвалали по болоту.

Навколо вівтаря зберігалася сутінь, а мене осліпило сяйво свічок. Коли очі вже звикли, я роздивився залізні ліхтарі, брудну кам’яну підлогу та квіти всюди. Спантеличений, я помітив, що їх композиція під самим вівтарем утворювала цифру двадцять сім.

— Мені здавалося, Банні було двадцять чотири, — прошепотів я Каміллі.

— Ні, — відповіла вона, — це його старий номер у футбольній команді.

У церкві не було де голку встромити. Я шукав очима Генрі, але не міг його знайти; помітив когось схожого на Джуліана, але коли він озирнувся, то зрозумів, що помилився. Певний час ми так і простояли тісним гуртом, спантеличені обставинами. Під задньою стінкою для випадку великого напливу людей стояли залізні розкладні стільці, але потім хтось помітив практично вільну лаву, до якої ми й попрямували: Френсіс, Софі, двійнята і я. Чарльз не відходив від Камілли ні на крок і при цьому аж казився, що було помітно неозброєним оком. Йому не заважала навіть атмосфера похмурого дому жахіть, яка панувала всередині церкви. Він сидів, прикумарений наркотичним острахом, та перелякано лупив очі на все навколо. А Камілла тримала Чарльза за руку й намагалася проштовхати його проходом. Меріон десь розмістилася поруч із народом, який під’їхав із Гемпдена, а Клоук, Брем та Руні просто розчинилися десь на півдорозі між машиною і церквою.

Відправа тривала невимовно довго. Священик, насмикавши вселенських і — як декому здалося — дещо безособових цитат із проповіді любові в Першому посланні апостола Павла до Коринтян, говорив чи не півгодини («У вас не склалося враження, що це абсолютно недоречний текст?» — питав потім Джуліан, який сповідував похмурий язичницький погляд на питання смерті в поєднанні з жахом перед невизначеністю). Наступним промовляв Г’ю Коркоран («Про такого молодшого брата можна тільки мріяти»). За ним — колишній тренер Банні з футболу, енергійний дядько, ніби виплеканий Молодіжною торговельною палатою. Він довго розводився про командний дух, що панував у Банні, переказав натхненну байку про те, як одного разу Банні врятував гру проти особливо сильного суперника з «нижнього» Коннектікуту («Це значить, проти чорної команди», — пошепки пояснив Френсіс). Свій виступ він закінчив паузою, секунд десять роздивлявся кафедру, за якою стояв, а потім щиро подивився на присутніх.

— Я нічого толком не знаю, — промовив він, — про Небеса. Моя справа — навчати хлопців грати у футбол і віддавати при цьому всі сили. Сьогодні ми зібралися тут, щоб ушанувати парубка, котрий мусив закінчити матч достроково. Але це не значить, що, перебуваючи на полі, він не віддав нам усе до останнього. І це не значить, що він програв. — Тривала напружена пауза. — Банні Коркоран, — хрипко сказав він, — був переможцем.

Довгий самотній плач здійнявся десь посеред пастви.

Таке блискуче виконання мені доводилось раніше бачити хіба що в кіно (наприклад, у фільмі про Кнута Рокне й команду всіх зірок[198]). Коли він сів, половина присутніх ридала, включно з самим тренером. Останньому промовцю — власне, Генрі — дісталося мало уваги. Він підійшов до кафедри і прочитав коротенького вірша Альфреда Гаусмана[199]. Нечутно й без жодних коментарів.

Поезія називалася «Печаль не розлучиться з серцем». Не знаю, чому він обрав саме її. Ми знали, що Коркорани попросили його щось зачитати і, напевне, довірили дібрати відповідний до нагоди текст самостійно. Він би міг легко знайти цьому альтернативу, і можна було подумати, що він віддав би перевагу фрагменту з «Лікіда»[200] або, прости