Читати книгу - "Будденброки"

Руки в нього були великі, м’які, наче безкості, вкриті ластовинням, і голос також був м’який і глухий, ніби йому шматок застряг у горлі. Коли Герда Будденброк, розсунувши завіси, з’являлася в кімнаті, він вітав її:

— Ваш покірний слуга, ласкава пані!

І поки він, ледь підвівшись у кріслі й схиливши голову, шанобливо стискав простягнену руку, його ліва рука вже впевнено й чітко брала квінти, а Герда відразу діставала свого страдіваріуса і швидко, вправно настроювала його.

— Зіграємо концерт соль-мінор Баха, пане Пфюлю. Мені здається, що минулого разу адажіо виходило ще не дуже добре…

І органіст починав грати. Та тільки-но встигали прозвучати перші акорди, як двері з коридора поволі, обережно відчинялися і малий Ганно тихенько скрадався килимом до котрогось крісла. Він умощувався там, обіймав руками коліно й мовчки, уважно дослухався до музики й до кожного слова.

— Ну що, Ганно, прийшов послухати музику? — питала в перерві Герда, дивлячись на нього близько посадженими очима, що від гри волого блищали…

Тоді хлопчик підводився і, мовчки вклонившись, подавав руку панові Пфюлю, який ніжно й ласкаво гладив його по русявому чубі, що м’якими, гарними кучерями спадав на чоло й на скроні.

— Слухай, слухай, синку! — лагідно, з притиском казав органіст, і Ганно, не без остраху поглядаючи на його великий борлак, що рухався в лад словам, швидко й тихо вертався на своє місце, ніби вже не міг дочекатися дальшої гри і дальшої розмови.

Вони грали уривок з Гайдна, кілька сторінок з Моцарта, сонату Бетховена. Та потім, поїш Герда, тримаючи під пахвою скрипку, шукала інші ноти, ставалося щось незвичайне: пан Пфюль, Едмунд Пфюль, органіст з Маріїнської церкви, награваючи якусь імпровізацію, помалу переходив до музики зовсім іншого, дуже дивного стилю, і в його спрямованому в далечінь погляді світилася якась сором’язлива втіха… Під його пальцями творилося, наливалося й розквітало життя, повнилось співом, і з тих звуків, спершу тихенько, то зринаючи, то знову зникаючи, а далі щораз дужче й виразніше виростала майстерно контрапунктована, по-старовинному. велична, химерно помпезна мелодія маршу… Вона підносилася вище, перепліталася, переходила в інший ритм… І нарешті лунало прикінцеве фортіссімо скрипки. Увертюра до «Майстерзінгерів».

Герда Будденброк була палка аматорка новітньої музики. Але у пана Пфюля її захоплення викликало такий шалений, обурений опір, що Герда спершу засумнівалась, чи зможе коли прихилити його на свій бік.

Того дня, як вона вперше поклала перед ним уривки з «Трістана й Ізольди» і попросила зіграти їх, він після двадцяти п’яти тактів схопився з місця і з такою міною, наче торкнувся чогось вкрай гидкого, забігав по кімнаті між вікном і роялем.

— Я цього не гратиму, шановна пані! Я ваш покірний слуга, та цього не гратиму! Це не музика!.. Повірте мені… Тішу себе надією, що трохи знаюсь на музиці! Але це хаос! Демагогія, блюзнірство, божевілля! Блискавки серед чаду з. парфумів! Це кінець усякої моралі в мистецтві! Я цього не гратиму!

З цими словами він знову кинувся до рояля і, ковтаючи слину й покашлюючи, від чого борлак його заходив то вгору, то вниз, програв ще двадцять п’ять тактів. Тоді зачинив рояль і вигукнув:

— Тьху, прости господи, це вже занадто. Вибачте мені, шановна пані, за відвертість… Ви мене винагороджуєте, віддавна платите за мої послуги… а я людина незаможна. Але я відмовлюся від служби, зречуся її, коли ви будете мене силувати до такого злочину!.. А дитина! Он там, на стільці, сидить дитина! Тихенько зайшла сюди послухати музику! Ви хочете навіки отруїти її душу?

Але хоч як він шалено опирався, Герда призвичаювала його до нової музики, переконувала і поволі, крок за кроком перетягла на свій бік.

— Пане Пфюлю, — казала вона, — будьте справедливі й обміркуйте все спокійно. Вас збиває з пантелику незвичайний спосіб застосування гармонії… Порівняно з цією музикою Бетховен здається вам чистим, зрозумілим і природним. Але згадайте, як Бетховен обурював своїх сучасників, вихованих на давніх взірцях… Господи боже, навіть Бахові дорікали за брак мелодійності і ясності… Ви говорите про мораль… А що таке, по-вашому, мораль у мистецтві? Коли не помиляюся, вона — протилежність будь-якому гедонізмові. Але ж якраз тут її не бракує. Так само, як у Баха. Тільки тут вона більша, свідоміша, глибша, ніж у Баха. Повірте мені, пане Пфюлю, ця музика не така чужа вашій душі, як ви собі уявляєте.

— Штукарство і софістика… перепрошую вас, — мурмотів Пфюль.

Але Герда мала слушність: властиво, та музика не була йому така чужа, як він спершу думав. Щоправда, з «Трістаном» він цілком ніколи не змирився, хоч на прохання Герди врешті дуже вдало переклав для скрипки й рояля «Смерть Ізольди». Першими здобули його похвальне слово деякі партії з «Майстерзінгерів», і відтоді в ньому нестримно почала рости любов до цього мистецтва. Вона його майже лякала, і він невдоволено відмагався від неї. Проте партнерці вже не доводилось силувати його, щоб він, спершу віддавши належне давнім майстрам, ускладнював свої пасажі і з тим самим виразом засоромленої, майже злісної втіхи переходив до яскравого плетива Вагнерових лейтмотивів. Після гри їхні суперечки про співвідношення цієї манери з «суворим стилем» ставали вже не такі запальні, і нарешті одного дня пан Пфюль заявив, що хоч ця тема особисто його не цікавить, а все ж він зобов’язаний додати до своєї книжки про церковну музику розділ «Про застосування старовинної тональності в церковній і народній музиці Ріхарда Вагнера».

Ганно сидів тихо-тихо, обнявши руками коліно і, за своєю звичкою, торкаючись язиком одного з кутніх зубів, від чого рот його трохи кривився? Пильно, мов зачарований, дивився він на матір і на пана Пфюля, дослухався до їхньої гри, до їхніх розмов. І так вийшло, що з перших кроків життя музика стала для нього чимось надзвичайно важливим, значущим, сповненим глибокого змісту. З того, що вони говорили, хлопець заледве розумів яке слово, а те, що вони грали, здебільшого було неприступне його дитячому сприйманню. І якщо він усе ж таки годинами сидів нерухомо на одному місці й не нудився, то приводили його туди віра, любов і святоблива пошана.

Проте аж у сім років він спробував сам відтворити на роялі певні сполучення звуків, що особливо його вразили. Мати усміхалася, дивлячись на ту спробу, поправляла акорди, дібрані з німим захватом, пояснювала, чому саме цей звук потрібен, щоб з одного акорда перейти на інший. І його слух потверджував те,