Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Що кара ближчає, що її давно вже не можна відвернути, по-моєму, ніхто тепер не має ані найменшого сумніву. Монсеньйор Запарканнер і я напевне вже хтозна-відколи не єдині, що знаємо про цю жахливу і водночас — Господи Боже, поможи нам! — таємно обнадійливу неминучість. Те, що про неї ніхто не каже жодного слова, вже саме собою справляє моторошне враження. Бо якщо страшно, коли серед сили-силенної засліплених жменька провидців має жити з печаттю на устах, то, по-моєму, ще страшніше, коли всі, властиво, все вже знають, але приречені мовчати, і один читає правду в боягузливо звернених убік або витріщених з переляку очах другого.

Поки я сумлінно, день у день, у тихому, постійному збудженні сидів над цими записками, виконуючи своє завдання біографа, намагаючись знайти гідне втілення інтимному й особистому, в зовнішньому світі відбувалося те, що мало відбутися й що належить часові, в який я пишу. Вступ у Францію, який давно вже визнали за можливий, відбувся, — з величезною обережністю підготовлена, військово-технічна операція найвищого чи взагалі нечуваного досі рівня, операція, в здійсненні якої ми тим більше не могли перешкодити ворогові, що не зважувалися зосередити свої оборонні сили в тому одному місці, де він висадився, бо не були певні, чи таких місць не визначено кілька й чи не слід, може, чекати нападу й ще десь, невідомо де. Даремна і згубна була наша підозра: висадився ворог тут. І скоро на березі з'явилося стільки війська, танків, гармат і всього, чого тільки треба на війні, що ми вже не могли скинути його в море. Шербур, де німецьке інженерне мистецтво, як ми мали право сподіватися, грунтовно вивело з ладу порт, після героїчних радіограм фюрерові генерала й адмірала, які обіймали там команду, капітулював, і вже кілька днів триває запекла битва за нормандське місто Кан, — битва, що, властиво, коли наші побоювання справдяться, відкриє шлях до французької столиці, до Парижа, якому за нового ладу була визначена роль європейського луна-парку й дому розпусти і в якому тепер, ледве приборкуваний об'єднаними зусиллями нашої державної поліції та її французьких співробітників, зухвало підіймає голову Опір.

Так, багато подій увірвалося в моє самітне життя, а я їх не помічав! Усього через кілька днів після приголомшливої появи ворога в Нормандії на сцені західного театру війни з'явилося наше нове знаряддя помсти, нова зброя, про яку вже не раз зі щирою радістю згадував наш фюрер: бомба-робот, дивовижний військовий засіб із тих, які лише велика потреба може відкрити винахідницькому генієві,— ці автоматичні крилаті посланці руїни один за одним злітають з французького берега, вибухають над Південною Англією і, якщо ми не помиляємося, стануть скоро справжнім лихом для супротивника. Та чи зможуть вони запобігти чомусь важливому? Доля не захотіла, щоб ми вчасно докінчили необхідне устаткування, яке крилатими снарядами не дало б змоги ворогові почати наступ або припинило б його. Тим часом ми читаємо в газетах, що взято Перуджу, яка, між нами кажучи, лежить на півдорозі між Римом і Флоренцією; подейкують навіть про стратегічний план, що передбачає взагалі вивід наших частин з Апеннінського півострова, — можливо, щоб вивільнити їх для тяжких оборонних боїв на Сході, куди, проте, наші солдати нізащо не хочуть їхати. Там насувається хвиля російського наступу, що вже перекотилася через Вітебськ і загрожує Мінську, білоруській столиці, після падіння якої, запевняє наше «бюро чуток», на Сході ми також не втримаємося.

Не втримаємося! Душе, не думай про це! Не зважуйся уявляти собі, що буде, коли в нашому надзвичайному, просто-таки страхітливому становищі прорвуться греблі — а вони як не видно прорвуться — і більше не буде чому стримувати безмежну ненависть, яку ми зуміли розпалити в навколишніх народів! Правда, руйнування наших міст із повітря давно вже зробило Німеччину ареною війни, а все-таки думка про те, що вона стане нею в прямому значенні цього слова, й далі здається нам незбагненною, неприпустимою, і наша пропаганда засвоїла дивну звичку застерігати ворога від зазіхання на нашу землю, священну німецьку землю, як від жахливого злочину. Священна земля! Наче в ній ще лишилося щось священне, наче вона давно вже вся, від краю до краю, не спаплюжена незчисленними беззаконнями й не заслужила суду і кари. То хай же та кара прийде! Нема більше на що сподіватися, нема чого хотіти. Заклик до миру з англосаксами, пропозиція боротися далі лише з сарматською навалою, намагання трохи злагіднити вимоги беззастережної капітуляції, тобто почати переговори — цікаво, з ким? — це просто безглуздя, що не вкладається ні в які рамки, борсання режиму, який не хоче зрозуміти і, видно, й досі ще не розуміє, що вирок йому ухвалено, що він має зникнути, бо на ньому тяжіє прокляття, бо, ненависний цілому світові, він зробив ненависними й нас, Німеччину, нашу державу, скажу більше: всіх німців і все німецьке.

Ось тло моєї біографічної праці на сьогодні. Я вважаю, що знов повинен був накреслити його читачеві. Що ж стосується тла, на якому відбувалася сама моя розповідь до тієї миті, до якої її доведено, то на початку цього розділу я його означив висловом «упокорення чужинцям». «Страшно упокоритись чужинцям» — ці слова, їхню гірку правду я виносив і вистраждав у ті дні краху й капітуляції, бо, незважаючи на елемент універсалізму, який внесла у мій світогляд католицька традиція, мені як німцеві властиве живе відчуття національної своєрідності, характерної самобутності моєї країни, так би мовити, ідея, що, бувши однією з відмін загальнолюдської ідеї, утверджує себе на противагу іншим, безперечно, рівноправним її варіантам і здатна утверджувати себе лише під охороною законної держави, за умови, що вона має певний авторитет поза країною. Неминуча воєнна поразка особливо жахлива тим, що вона підважує цю ідею, фізично упокорює її чужій ідеології, насамперед залежній також від мови, цілком віддає під владу тій ідеології, від якої, саме тому, що вона чужа, для нашої своєрідності явно чекати ніякого добра не доводиться. Цей жах розгромлені французи спізнали минулого року, коли їхні парламентери, щоб злагіднити умови переможця, дуже високо поцінували славу, la gioire, вступу нашого війська в Париж, а німецький державний діяч заперечив їм, що слова «gioire» або якогось його відповідника в нашому словнику немає. Про це 1870 року у французькому парламенті говорили злякано приглушеним тоном, боязко намагаючись з'ясувати, що це означає— здатися