Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Не буду стверджувати, що Інес уживала саме ці слова, але говорила майже так. Адже вона була начитана і звикла жити своїм внутрішнім життям не мовчки, а виповідаючи його, до того ж іще дівчиною пробувала свою силу в поезії. Її мова була по-освіченому виважена й мала в собі той елемент сміливості, який завжди з'являється, коли слово щиро бажає знайти визначення почуттю й відтворити його, аж у собі надати йому справжнього життя. Це не щоденне його бажання, а наслідок афекту, але розум тому й зворушливий, що споріднений з афектом. Вона говорила далі, лише зрідка, краєчком вуха прислухаючись до моїх зауважень, і слова її, скажу відверто, були напоєні такою чуттєвою насолодою, що я не зважуюсь тут віддати їх прямою мовою. Мені не дозволяють цього зробити співчуття, такт, людська делікатність, ще, мабуть, міщанське побоювання викликати в читача неприємне враження. Вона кілька разів повторювалася, намагаючись іще краще сказати вже сказане, що здавалося їй висловленим не досить виразно. 1 весь час ішлося про якесь чудне ототожнення людської цінності з чуттєвою пристрастю, весь час вона поверталася до нав'язливої, дивно спокусливої ідеї, що внутрішня цінність може проявлятися і реалізуватися тільки в жаданні, яке в неї справді набувало майже значення «цінності», й що спонукати його до такої реалізації — найбільше і найнеобхідніше щастя. Важко, майже неможливо описати той відтінок палкого, сумного, не дуже надійного вдоволення, якого в її устах набувало зміщування понять цінність і жадання; одночасно жадання ставало елементом найглибшої поважності, цілковито протилежним тому ненависному елементові «світськості», якому цінність, кокетливо заграючи, зраджувала себе, який був ельфічним, облудним елементом його оболонки, люб'язності і який належало відібрати в нього, відняти, щоб мати його самого, геть самого, в буквальному значенні цього слова. Приборкання люб'язності, перетворення її в любов — ось до чого йшлося, але одночасно й до чогось абстрактнішого, до чогось такого, в чому моторошно зливалися в одне думка і чуття: до уявлення, що протиріччя між фривольністю світськості і журною сумнівністю життя зникає в його обіймах, що ті обійми — найсолодша помста за страждання, якого те протиріччя завдає.

Не пам'ятаю вже докладно своїх власних реплік, крім одного запитання, яким я, мабуть, хотів натякнути на еротичну переоцінку об'єкта кохання і з'ясувати, як вона могла відбутися. Пригадую, я делікатно зауважив, що в цьому випадку пристрасть спрямована начебто не на той об'єкт — він ані найжиттєздатніший, ані найдосконаліший, ані найпривабливіший; що у зв'язку з його звільненням від військової служби виявився дефект фізіологічної функції, резекція внутрішнього органа. Відповідь була десь така: ця вада саме й наближає люб'язну легковажність до стражденного духу, якби не вона, дух узагалі не мав би ніякої надії, без неї легковажність ніколи не почула б крику болю; ба навіть іще промовистіше міркування: те, що він, може, через цю ваду менше житиме, їй, яка прагне володіти ним, радше дає якусь певність, втішає, заспокоює її, а не журить… І знов повторилися дивно гнітючі подробиці тієї розмови, в якій вона вперше зрадила мені своє кохання, тільки з відтінком майже зловтіхи. Якщо він, ідучи, за своїм звичаєм виправдувався, що йому треба ще показатися в невідомих їй самій Лангевішів та Рольвагенів, і зраджував цим, що там він говорив те саме, тобто що йому треба ще показатися в неї,— то тепер про це можна було думати з переможною усмішкою. «Породистість» Рольвагенових дочок, відколи вона стала така близька з ним, уже не мучила й не лякала її, і те, що він мило просив людей, до яких був байдужий, ще трохи посидіти, теж не здавалось їй більше чимось поганим. Згадавши огидну фразу: «Нещасних на світі повно!», вона з жалем зітхнула, через що ті слова перестали бути прикрими й ганебними. Над Інес явно тяжіла думка, що хоч вона й належить до світу мудрого страждання, але одночасно є жінкою і її жіночість — той засіб, яким можна прихилити до себе життя і щастя, упокорити зарозумілість. Раніше хіба поглядом чи значущим словом можна було примусити нерозумну легковажність на мить замислитись, ненадовго здобути її, спонукати, щоб вона повернулася і виправила своє коротке, байдуже прощання тихим і поважним. Тепер ті ефемерні здобутки були закріплені тим, що вона володіла ним, поєдналася з ним, наскільки можна говорити про володіння й поєднання, коли йшлося про двох, і наскільки їх могла гарантувати її притьмарена жіночість. А Інес якраз сумнівалася, що її жіночість мала таку силу, що коханий лишиться вірний їй.

— Серенусе, — сказала вона, — цього не минути, я знаю, що він мене кине.

І я побачив, як поглибшали зморшки в неї між бровами, надавши її обличчю впертого виразу.

— Але тоді буде йому лихо! І мені буде лихо! — глухо додала вона, і я не міг не згадати слів Адріана, які він сказав мені, коли я вперше розповів йому про цей зв'язок: «Дай Боже, щоб він вийшов цілий із цієї халепи!»

Для мене та розмова була справжньою жертвою. Вона тривала дві години, й треба було немало самозречення, людської симпатії, приязності і доброї волі, щоб витримати її. Інес, здавалося, теж усвідомлювала це, але дивно: її вдячність за терплячість, час і нервову снагу, витрачені на неї, була обтяжена, я добре бачив це, якимось злісним вдоволенням, ніби зловтіхою, що часом прозирала в її загадковій усмішці; думаючи про неї, я ще й досі дивуюся, як я міг її так довго витримати. Справді, ми сиділи, аж поки Інститоріс повернувся додому з «Витівок», де грав у тарок зі знайомими. На виду в нього майнув вираз збентеженого здогаду, коли він застав нас іще вдвох. Він подякував мені за те, що я по-дружньому замінив його. Ще раз привітавшись із ним, я більше не сів у своє крісло, а поцілував господині руку і, змучений, напівприголомшений, напіврозгніваний, подався вимерлими вулицями до своєї кімнатки.

XXXIIІ

Час, про який я пишу, був для нас, німців, ерою державного краху, капітуляцією, бунту з виснаження, безпорадного упокорення чужинцям. А час, у який я пишу, який мав би мені служити для того, щоб у тихій самоті виливати на папір ці спогади, несе у своєму огидно роздутому череві національну катастрофу, у порівнянні з якою тодішня поразка здається дрібною невдачею, розважною ліквідацією збанкрутованого підприємства. Ганебний кінець — усе ж