Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

Вони не розуміють наших проблем.

Поштар віддав лікареві його кореспонденцію. Решту кинув у мішок і знову його зав'язав.

Лікар зібрався читати два особисті листи. Але, перш ніж надірвати конверт, глянув на полковника. Потім на поштаря.

Полковникові нічого нема?

Полковника охопив жах. Поштар завдав мішок на плече, зійшов з набережної і відказав, не повертаючи голови:

Полковникові ніхто не пише.

Всупереч своїй звичці, полковник не пішов зразу додому. Він випив кави в кравецькій майстерні, поки Агустінові товариші переглядали газети. Полковник почував себе обдуреним. Він волів би просидіти тут аж до наступної п'ятниці, ніж стати перед жінчині очі сьогодні ввечері з порожніми руками. Та коли настав час зачиняти майстерню, йому довелось повернутися до дійсності. Жінка такого й чекала.

Нічого? — спитала вона.

Нічого, — відказав полковник.

Наступної п'ятниці він знову пішов на причал. І, як і кожної п'ятниці, повернувся додому без довгожданого листа.

Ми вже стільки чекаємо, що терпцю не стає, — сказала йому дружина того вечора. — Треба мати ослячу впертість, як у тебе, щоб чекати листа п'ятнадцять років.

Полковник ліг у гамак читати газети.

Треба діждатись черги, — сказав. — Наш номер тисяча вісімсот двадцять третій.

Відколи ми чекаємо, цей номер двічі випав у лотереї, — заперечила жінка.

Полковник читав, як завжди, все від першої сторінки до останньої, навіть оголошення. Але цього разу не міг зосередитись. Він читав і думав про свою ветеранську пенсію. Дев'ятнадцять років тому, коли конгрес ухвалив закон, почався виправдувальний процес, що тривав вісім років. Потім потрібно було ще шість років, щоб виклопотати занесення полковника до списку. І тоді полковник востаннє отримав листа.

Він скінчив читати після сигналу гасити світло. А збираючись вимкнути його, побачив, що дружина не спить.

У тебе є ще та вирізка?

Жінка замислилась.

Так. Мусить бути десь серед паперів.

Вона вийшла з-під сітки від москітів, витягла з шафи дерев'яну скриньку з пачкою листів, складених по датах і зв'язаних гумовою стрічкою, і знайшла об'яву юридичної контори, яка брала на себе клопотання про пенсію для учасників війни.

Відколи я тобі товчу, щоб ти змінив адвоката, можна було б уже й витратити всі ці гроші, — сказала жінка, простягаючи чоловікові газетну вирізку. — Що нам з того, коли нам їх покладуть до труни, як це роблять індіанці?

Полковник прочитав вирізку дворічної давності й сховав у кишеню сорочки, що висіла за дверима.

Ото ж бо й лихо, що для зміни адвоката знов же потрібні гроші.

Ні, не потрібні, — рішуче сказала жінка. — Ти їм напишеш, щоб вирахували, скільки належить, із самої пенсії, коли її виклопочуть. Це єдиний спосіб зацікавити їх справою.

І от у суботу вдень полковник пішов до свого адвоката. Той безтурботно валявся в гамаку. Це був здоровезний негр з двома лише зубами у верхній щелепі. Він вступив у пантофлі на дерев'яних підошвах і одчинив вікно кабінету над запорошеною піанолою, закиданою паперами, скрученими в товсті сувої: вирізки з «Діаріо Офісіас», вклеєні в старі бухгалтерські зошити, і неповна збірка контрольних бюлетенів. Піанола без клавішів правила одночасно й за письмовий стіл. Перше ніж відкрити причину свого візиту, полковник висловив занепокоєння тим, що справа не посувається вперед.

Я вас попередив, що це справа не одного дня, — нагадав адвокат, коли полковник на мить замовк. Знемагаючи від спеки, він одкинувся на спинку стільця, і стілець зарипів. — Мої аґенти пишуть мені часто й сповіщають, що зневірюватись нема причини.

Те саме вже п'ятнадцять років, — обурився полковник. — Це вже стає схоже на казку без кінця.

Адвокат, не шкодуючи барв, почав змальовувати кручені стежки бюрократії. Стілець був досить тісний для його гладких старечих сідниць.

П'ятнадцять років тому було легше, — сказав він. — Тоді існувало муніципальне об'єднання ветеранів, що складалося з представників обох партій. — Потім набрав у легені гарячого повітря й виголосив наче щойно придуману сентенцію: — Єдність породжує силу.

У цьому разі не породила, — сказав полковник, уперше усвідомивши свою самітність. — Усі мої товариші повмирали, чекаючи звістки.

Адвокат не відступав.

Закон було прийнято досить пізно, — сказав він. — Не всім так щастило, як вам, щоб стати полковником у двадцять років. Крім того, в ньому не було спеціальної статті, тому уряд мусив вносити поправки до бюджету.

Завжди та сама пісня. Щоразу, коли полковник слухав її, у ньому прокидалась глуха образа.

Це не милостиня, — сказав він. — Ми не ласки просимо. Ми йшли на смерть, щоб урятувати республіку.

Адвокат розвів руками.

Все це так, полковнику, — сказав він, — Невдячність людська не має меж.

І ця пісня була знайома полковнику. Вперше він почув її після угоди про Неєрландію, коли уряд пообіцяв оплатити переїзд і відшкодувати збитки двомстам офіцерам революції. Ставши табором навколо гігантської сейби[23] в Неєрландїї, один революційний батальйон, який складався переважно з підлітків, що повтікали зі школи, чекав цілих три місяці. Потім хто як міг за власні кошти добувся додому і там чекав далі. Минуло майже шістдесят років, а полковник усе чекав.

Збуджений спогадами, полковник наважився на рішучий крок. Він зіперся правою рукою на стегно — саму кістку, обплутану волокнами нервів — і промурмотів:

Отже, я вирішив.

Адвокат не зрозумів.

Тобто?

Візьму іншого адвоката.

До кабінету ввійшла качка з кількома жовтими каченятами. Адвокат підвівся, щоб вигнати їх.

Як хочете, полковнику, — відповів він, замахуючись на птахів. — Як хочете, так і буде. Якби я був чудотворець, то не жив би в цьому хліві. — Тоді заклав двері, що вели на внутрішній двір, дерев'яними ґратами й знову сів на стілець.

Мій син працював усе життя, — сказав полковник. — Моя хата віддана в заставу. Закон про пенсії став довічною пенсією для адвокатів.

Для мене ні, — заперечив адвокат, — все до останнього сентаво я витратив на справу.

Полковника пригнітила думка, що він несправедливий.

Саме це я й хотів сказати, — поправився він і витер чоло рукавом. — Від цієї спеки іржавіють гайки в голові.

За хвилину адвокат перевернув догори дном весь кабінет, шукаючи повноваження. Сонце вже досягло середини вбогої хатини, збитої з неструганих дощок. Обшукавши всі кутки, адвокат став рачки, застогнав і витяг згорток паперів з-під піаноли.

Ось воно.

І подав полковникові аркуш паперу з печатками.

Я мушу написати моїм аґентам, щоб анулювали